Улянка посміхнулась, поцілувала неголену щоку Геника і так само тихо сказала:
— І справді, секретна і правдива інформація. Мені також дещо розвідка донесла.
— Справді? Що?
— Що ніхто тебе так не кохав, не кохає і ніколи не покохає, як Улянка.
— Цій інформації… я… вірю!
Їхні губи злилися в солодкому палкому поцілунку.
— Краще б дали мені ще води, — полонений визирнув із-за рогу будинку, — ніж цілуватися на кожному кроці.
— Слухай, як тебе там звати? — звернувся до нього Геннадій.
— Олексій.
— Олексій, у тебе є родина? Діти?
— Є. І що з того?
— Чому тобі не сиділося вдома?
— Був наказ. Я повинен виконувати, бо я кадровий військовий.
— Кого ти прийшов вбивати?
— Фашистів, які захопили майже всю Україну. Ми прийшли на допомогу ополченцям, які хочуть відстояти свободу своєї землі.
— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Добре, що Злий не чує, бо він би тобі одразу поставив мізки на місце.
Зненацька почувся свист і вибухи.
— Знову з твого боку артилерія працює, — сказав Геннадій, недобре глянувши на полоненого.
З будинку вийшли Злий і Оксана.
— Друзяки, нам час йти, — нагадав Злий, поправляючи кітель.
Улянка і Геник взяли зброю і пляшку води, яку дала Оксана. Дівчина обняла Злого, і вони поцілувалися.
— Ти справді повернешся до мене? — спитала вона, з надією зазираючи в очі.
— Я ж пообіцяв. Ти мене дочекаєшся?
— Клянусь! Я чекатиму тебе скільки завгодно, — палко промовила дівчина. — Ти тільки бережи себе, будь ласка, не лізь під кулі. Якщо ти вважаєш те, що було між нами, випадковістю, то скажи одразу, щоб я не сподівалась.
— Оксанко, я обов’язково до тебе повернуся, клянусь. Головне, щоб ти мене дочекалася.
— Любий, ти — найкращий!
— Я — Злий, — посміхнувся хлопець.
— Наймиліший Злий, — дівчина знову поцілувала його. — Якщо є кохання, то воно саме таке.
Геннадій посміхнувся і підійшов до Улі.
— Ходімо, Злий нас дожене.
Коли хлопець наздогнав їх, Геник спитав, чи справді в нього з Оксаною все серйозно.
— Секс на війні неймовірний! — посміхнувся Злий і додав: — Здається, я не рабиню знайшов, а сам став рабом.
— Що?! — посміхнувся Гена. — На тебе це не схоже.
— Не можеш уявити, що Злий став рабом кохання? І не треба.
— Надовго?
— На все життя, якщо такі, як він, — Злий вказав дулом автомата на полоненого, — його не відберуть.
— Тепер не мають права!
— Оксанка розповідала, що місцеві бачили, як російські війська перетнули кордон і увійшли на нашу територію. Добре, що цього впіймали, у штабі допитають — буде більше інформації.
— Нога болить, — знову заскиглив полонений. — Мені треба відпочити!
— Йди швидше, наволоч! — Злий штовхнув його прикладом у плече. — Сидів би вдома біля жінчиної спідниці, не довелося б скавчати!
Вадим не розповів Насті про загибель бійців «Айдару». Він вирішив не поспішати, добре обдумати, чи варто саме зараз, коли їй і так важко, сповіщати неприємні новини. Він спробував вивідати в охоронців більше, але ті не мали доступу до списку загиблих. Скоріш за все, під підлий розстріл потрапили саме ті хлопці, яким він допомагав останнім часом.
Кінець вересня нагадав, що справжня осінь не за горами. Уночі було так холодно, що чоловіки не могли спати. Жінки допомагали їм, збираючи картон, з якого робили матраци. «Ліжка» були вже товстими, але від холоду не рятували. Увечері після роботи чоловіки розповідали свої життєві історії. Зазвичай біда зближує людей, і полонені не були винятком. Відразу у Вадима викликав лише один чоловік, місцевий бізнесмен Василь, власник супермаркету електроніки. Справи в нього йшли непогано, і, звикнувши купатися в грошах, він відчув уседозволеність. Коли в Луганську заборонили пересуватися будь-яким транспортом, вулицями їздили лише військові машини та техніка, а також автівки ополченців. Василь вважав, що правила не для нього, тому їздив своїм джипом, як і раніше. На перехресті його намагався зупинити ополченець, але Василь лише натиснув на педаль газу. Той дав по автівці чергу з автомата, але джип уже зник за поворотом. Ополченець зв’язався зі своїми по рації, і дорогу перегородили озброєні люди. Ополченці нам’яли боки Василеві за непокору й кинули на підвал. Чоловік сидів разом з усіма вже два тижні і досі вважав, що його затримали помилково. Щодня він вимагав зустрічі з керівництвом, йому обіцяли, але продовжували возити разом з усіма на роботу. Навіть полон його не змінив. Нікуди не поділися пихатість та зверхність, хоча дорогий костюм перетворився на лахміття. Чоловік просив звертатися до нього Василь Іванович, та всі пропускали це повз вуха. Бізнесмен патякав про яскраві перспективи молодої республіки, про благородство захисників та про майбутній розквіт свого бізнесу.