— Давно час, а то бахкає і не знаєш, що думати. Люди і так налякані, багато переселенців, які бояться більше від нас. А про те, що на Сиротянському блокпосту майже щоночі строчать автомати — ані слова.
— Як завжди, — погодилась Ольга. — Томашівський міст полагодили.
— Хоч одна добра новина.
— А про Настю і Вадима нічого не чути?
Валентина сказала, що ще не встигла увімкнути комп’ютер і переглянути пошту. Вона зайшла на Фейсбук.
— Олю, — покликала подругу, — погані новини. У приваті мені написали, що люди за селом у полі знайшли два трупи з ознаками насильницької смерті. «Волонтерів, чоловіка та жінку, закатували і викинули у полі», — пишуть.
— У них були документи?
— Ні, але вік збігається.
— Звідки тоді інформація, що вони були волонтерами?
— Місцеві їх не раз бачили, вони збирали допомогу по селах. Зараз трупи в місцевому морзі. Я поїду туди, — сказала Валентина. — Попрошу когось мене підмінити, бо не можна закривати заклад — будь-коли можуть зайти на каву солдатики.
Валентина зв’язалася з чоловіком, і за десять хвилин він з’явився на своїй автівці. Вони поїхали всі разом. У морзі й справді лежали два трупи, але то були не Настя з Вадимом.
Улянка вкрай засмутилася, що мусить виходити з Іловайська в колоні, а не разом із Геником. Є наказ, та важко не відчувати підтримку коханого. Перше розставання після того, як вони поклялися бути разом, виявилося важчим, ніж вона могла уявити. Завжди стримана у своїх емоціях, вона не могла впоратися з хвилюванням і ховала від Геннадія зволожені очі.
— Улянко, ну що ти? Чому так розкисла? — Гена пригорнув дівчину.
Вона вткнулася обличчям йому в плече. Він чув, як тремтить від хвилювання її тіло, як дівчина тамує ридання і беззвучно плаче. Геник дивувався мужності й витримці Улі, яка ніколи не жалілася. Вона вміла мовчки, без взаємності, кохати роками, тихо страждати, могла нарівні з хлопцями тягати ящики з патронами і не жалілася на труднощі. Він бачив її плечі, на яких тендітну дівочу шкіру до ран натер ремінь автомата, вона безстрашно йшла на завдання і не панікувала при таких артилерійських обстрілах, коли у чоловіків не витримувала психіка. Геннадій звик бачити дівчину сильною, а зараз, коли вона проявляла слабкість, не знав, як утішити.
— Не треба, чуєш, Улянко, не треба, — повторював він і почувався справжнім бовдуром. — Як тільки колона промине гуманітарний коридор, одразу мені зателефонуєш.
— Куди? У тебе ж нема телефону.
Геннадій ляпнув, забувши, що недавно загубив мобільник.
… Коли їх мучила спрага, він згадав, що неподалік бачив люк.
— Спробую підняти люк, може, там є вода, — сказав він Злому.
— Куди? Під обстрілами?
— Я повзком.
— Тоді і я з тобою.
Зі Злим було марно сперечатися, тому вони поплазували разом, прихопивши порожню пластикову пляшку. Хлопці підняли люк і відчули вологу, яка йшла звідти.
Злий дістав ліхтарик і присвітив. Вода була занадто далеко, щоб дотягтися. Гена взяв камінець, щоб кинути його у воду і перевірити глибину. Він перехилився, і разом з камінцем щось булькнуло. Хлопець схопився за кишеню кітеля, помацав і вилаявся.
— Що трапилося? — спитав Злий.
— Телефон випав.
— Опаньки! Ну ти й роззява! Документи, сподіваюсь, не пішли в далеке плавання?
— Ні, в пакетику лежали мобільник, карта і папірець з телефонами.
— Хоч це радує. Повертаємось назад, — сказав Злий. — Вода надто далеко, і невідомо, чи питна вона.
Того ж дня Геннадій подзвонив матері з телефону Злого. Звичайно, вона запропонувала купити йому інший, тому Геник сказав, що мобільник йому привезуть волонтери…
— Ну добре, — сказав він, — я сам тобі дзвонитиму. У хлопців є телефони, тож не біда. Я напам’ять знаю два номери найкращих жінок у світі.
— Чиї?
— Моєї коханої Улянки і мами.
— Мені тривожно на серці, як ніколи.
— Усе буде добре. Колона піде під білими прапорами. У ній будуть машини з червоними хрестами, тому ти в безпеці. Ми чекатимемо наказу, впевнений, що підемо за колоною, а потім зустрінемося і знову будемо разом. Усіх жінок будуть відправляти у колоні, тож зраджувати тобі ні з ким.
— Дурень, — лагідно сказала вона. — Можеш зраджувати, якщо совісті вистачить, тільки благаю — збережи себе.
Геннадій поцілував мокру щоку дівчини і взяв її обличчя в долоні:
— Я кохаю тебе, і моя любов повинна оберігати тебе від ворожої кулі, від снарядів і полону. Нас розлучають обставини, але вони весь час змінюються. Ми не будемо разом лише невеличкий проміжок часу. Так потрібно для того, щоб потім знову зустрітися, вже назавжди.