Дівчина дивилася на нього вдячними синіми очима, в яких і біль розлуки, і кохання, і тривога. Росинка сльози викотилася з очей, побігла по щоці, завмерла на півдорозі. Геннадій торкнувся її губами.
— Солона… Цікаво, коли люди плачуть від щастя, які у них сльози на смак? Солодкі?
— Дурненький. — Легка посмішка майнула на її обличчі. — Коли зустрінемося, дізнаєшся.
— Згода. Мені так подобається, коли ти посміхаєшся! Головне, що ми вижили в цьому пеклі, — сказав він. — Гіршого і страшнішого бути вже не може. Тому все буде добре. Скажи, що згодна зі мною.
— Так! Мені час іти.
Уляна повторила ще раз, що кохає його, відійшла на кілька кроків і зупинилася.
— Генику, — сказала дівчина. — Якщо обставини розкидають нас у різні боки, знай, що я залишуся в зоні АТО до останнього дня, до перемоги. І де б я не була, я завжди чекатиму тебе. Навіть тоді, коли не буде надії, і дочекаюся, ти мене знаєш — я терпляча.
— Не думай про погане, — відповів він. — Я кохаю тебе, і це назавжди.
Дівчина повернулася і швидко пішла. Геннадій дивився їй услід, і мимоволі подумав, що бачить Улянку востаннє.
Приміщення бойлерної, де ночували чоловіки, одного вечора заповнили вщент нові затримані. Одразу завели чоловіків двадцять-двадцять п’ять, усі місцеві і навіть з однієї вулиці.
— За що вас усіх? — поцікавився Степан, коли чоловіки поклали свої матраци, заповнивши все вільне місце на долівці.
— Усе через мене, — сказав один чоловік, Михайло.
На вигляд йому було за п’ятдесят, високого росту, широкий у плечах, підтягнутий. Схоже, або колись займався спортом, або стежив за фізичною формою.
— Чим же ти, Михайле, так завинив перед молодою республікою? — спитав Вадим, бо чоловік у нього одразу викликав довіру.
— Довгим язиком, — посміхнувся чоловік, вмощуючись на матраці. — Зібралися з сусідами у вихідні, взяли пляшку горілки, зварили у дворі кашу, жінка дістала банку огірочків — усе чин-чином, сидимо, випиваємо, ляси точимо. А про що розмови? Про що не почни, все закінчується обговоренням нинішньої ситуації. Алкоголь завжди сприяє щирій розмові, тож і я розпатякався, — охоче розповідав чоловік, — обізвав різними негарними слівцями з перчиком наших «славних захисників».
— Ополченців? — спитав Василь.
— А хто ж іще заслуговує на такі слова? Я — колишній спортсмен, боксер. З великого спорту вже давно пішов, бо вік, самі розумієте, а ось звичка виходити на вранішню пробіжку, працювати на турніках у сквері, раз на тиждень у спортзалі покачати прес — святе діло. А тут на тобі: комендантська година, спортзал не працює. Як їх не обізвати останніми словами? Чому я у своєму місті не можу рано-вранці побігати? Я вже мовчу про все інше, місто ніби вимерло.
— То за що вас усе-таки забрали? — не вгамовувався підприємець.
— Або хтось із ополченців почув з вулиці мої нарікання, або здали сусіди, — пояснив Михайло. — Ми розійшлися по домівках тихо-мирно, а сьогодні на світанку тарабанять у двері. Жінка відчинила, мені одразу руки за спину і сюди.
— Не одному тобі, — втрутився ще один новачок, — усіх чоловіків, хто залишився на вулиці, під одну гребінку затримали.
— І навіть тих, хто не випивав з вами? — знову озвався Василь.
— Кажу ж, усіх, — повторив чоловік. — Сказали, що потім розберуться. У нас вулиця майже порожня, всі, хто міг, виїхали. А ті, хто не ризикнув покинути свої оселі на мародерів, лишилися.
— Грабують порожні будинки? — поцікавився Степан.
— Ще й як! — відповів Михайло. — Виносять усе, що нажито роками, а ще й заселяють, поки нема господарів.
— Як так?
— Нахрапом, як ще? — відповів Михайло. — Один з будинків уже має нових господарів, хоча вони про те ще не знають.
— І хто там поселився непроханим гостем?
— Двоє братів-кадирівців, а недавно приїхали до них дружини з дітьми. Я оце думаю, чи не вони донесли на мене? Втім, яка тепер різниця?
На сніданок покликали всіх, окрім Михайла.
— Тебе Псих хоче бачити, — посміхнувся охоронець.
— Я сам скоро психом стану від такого життя, — буркнув Михайло, і його повели на допит.
…Чоловіків повезли на роботу в місто Краснодон на цілу добу, потім обіцяли день відпочинку. Висадили з автобуса на околиці поблизу зруйнованого триповерхового будинку. Про те, що тут була якась організація, свідчили розкидані папери та паперові теки, уламки офісних стільців та комп’ютерних столів. Через дорогу — приватні будинки. Неподалік — ватага підлітків, які, певно, нишпорили, шукаючи щось цікаве для себе. Хлопчаки сховались за рогом і спостерігали за чоловіками. Полонені мали розібрати завали, відділити цілі цеглини від розбитих.