Як відомо, спочатку все діється в інших країнах і тільки згодом в нашій. Секта художників, так незаслужено забута нині, яка називала себе конкретною чи абстрактною, немов для того, аби висловити свою зневагу до логіки і мови, є одним із багатьох прикладів. Гадаю, вони стверджували, що так само, як музиці дозволено створювати власний світ звуків, живопис, її брат, міг◦би випробовувати кольори і форми, які не відтворюють кольори і форми речей, що їх бачать наші очі. Лі Каплан писав, що їхні полотна, які обурюють буржуа, шанують біблійну заборону, яку поділяє іслам, створювати людськими руками подоби живих створінь. Іконоборці, стверджував він, відновлюють істинну традицію малярського мистецтва, викривлену такими єретиками, як Дюрер чи Рембрандт. Його огудники закидали йому, що він посилається на приклад, який дають нам килими, калейдоскопи і краватки. Естетичні революції пропонують людям спокусу безвідповідального й легкого. Клара Ґленкерн вибрала абстрактний живопис. Вона завжди сповідувала культ Тернера; і взялася збагатити конкретне мистецтво його неясними красотами. Працювала вона без поспіху, переробила або знищила кілька композицій і взимку 1954 року виставила низку робіт темперою у залі на вулиці Суіпача, який спеціалізувався на творах, які модна тоді воєнна метафора називала авангардними. Сталося дещо парадоксальне: загальна критика була доброзичливою, та офіційний орган секти не схвалив ці неправильні форми, які, хоча й не були реалістичними, наводили на думку про сум’яття призахідного сонця, сельви чи моря і не хотіли бути строгими кружечками та лініями. Мабуть, першою, у кого це викликало посмішку, була Клара Ґленкерн. Вона хотіла бути новочасною, а люди нового часу її не визнавали. Сама робота важила для неї більше, ніж її успіх, і вона не полишала працювати. Не помітивши цього епізоду, малярство і далі йшло своїм шляхом.
Прихований поєдинок уже розпочався. Марта була не тільки художницею; вона наполегливо цікавилася тим, що справедливо можна назвати адмініструванням мистецтва і була заступником секретаря у товаристві, яке називало себе Гуртком Джотто. Всередині 55 року вона добилася, щоб Клару, яка вже була членом гуртка, внесли до списку нового керівництва з правом вирішального голосу. Цей факт, на перший погляд, незначний, заслуговує на аналіз. Марта підтримала свою подругу, однак є незаперечним, хоча й загадковим те, що людина, яка надає підтримку, певним чином переважає того, хто її отримує.
Приблизно в шістдесятому році «два пензлі міжнародного рівня» — нехай нам пробачать цей жаргон — боролися за першу премію. Один із кандидатів, старший, присвятив пишні олійні полотна зображенню грізних ґаучо, заввишки, як скандинави; його суперник, вельми молодий, добився оплесків і скандалу при допомозі старанного невідь-чого. Члени журі, яким перевалило за п’ятдесят, боялися, що люди закинуть їм застарілі критерії, і були схильні голосувати за останнього, який насправді їм не подобався. Після завзятих дебатів, попервах сповнених поштивості, а наостанку нехоті, згоди вони не дійшли. У ході третьої дискусії один з них висловив думку:
— Б. мені здається нікудишнім; я справді гадаю, що він гірший навіть від сеньйори де Фіґероа.
— Ви◦би за неї проголосували? — спитав інший дещо єхидно.
— Так, — відказав перший, вже роздратований.
Того ж вечора відзнаку одноголосно присудили Кларі Ґленкерн. Вона була відомою, шанованою, відзначалась бездоганною мораллю і на своїй віллі «Пілар» влаштовувала прийоми, світлини яких з’являлися у найрозкішніших журналах. Звичну в таких випадках урочисту вечерю організувала і влаштувала Марта. Клара коротко подякувала їй доречними словами; зауважила, що не існує протистояння між традиційним і новим, між порядком і дерзанням і що традицію створено із правічного ткання дерзань. На показі були присутні багато світських людей, майже всі члени журі і декілька художників.
Усі ми думаємо, що доля судила нам мізерне оточення і що інші є ліпшими. Культ ґаучо і «Beatus ille»[16] — це туга городян. Клара Ґленкерн і Марта, по горло ситі рутиною безділля, прагнули світу митців, людей, які присвятили своє життя творенню прекрасного. Припускаю, що на небесах блаженні думають, що переваги того осідку перебільшені теологами, які там ніколи не бували. Либонь, у пеклі приречені на вічні муки не завжди є щасливими.