— Так, але вкупі з усіма, — зауважив його сусід.
— Як і тобі, — відрубав перший.
Шаблею сержант провів лінію поперек дороги. Сільвейрі і Кардосо розв’язали руки, щоб вони не бігли сплутані. Між ними було зо п’ять метрів. Вони стали на лінію; дехто із командирів просив їх не підвести, бо вони в них повірили і поставили на них великі суми.
Сільвейрі на долю випав Мулат Нолан, чиї предки, без сумніву, були рабами праотців капітана і носили їхнє ім’я; Кардосо — звичайний горлоріз вже в літах, родом з Корр’єнтес, який, щоб заспокоїти приречених, казав, поплескуючи їх по плечу: «Кріпися, друже! Жінки мучаться більше, коли родять». Подавшись торсами вперед, два напружені чоловіки не дивилися один на одного.
Нолан подав знак.
У Мулата, гордого своїм дорученням, здригнулася рука і він розпанахав горло від вуха до вуха; корр’єнтинець обмежився вузьким розрізом. З горлянок бухнула кров; чоловіки ступили кілька кроків і впали долілиць. Кардосо, падаючи, витягнув руки. Він переміг, так, либонь, про це і не дізнавшись.
Ґваякіль
Я◦не побачу, як вершина Іґероти подвоюється у водах Ґольфо-Пласідо[20], не поїду в Західну державу, і в тій бібліотеці, яку я, сидячи в Буенос-Айресі, уявляю так по-різному і в якої, безсумнівно, є чіткі обриси і щораз більші тіні, не розбиратиму почерк Болівара.
Я◦перечитую попередній абзац, щоб написати наступний, і мене дивує його тон: водночас меланхолійний і пишномовний. Либонь, не можна говорити про ту Карибську республіку, не відображаючи, бодай віддалено, монументальний стиль її найвідомішого історика, капітана Юзефа Коженьовського[21], але в моєму випадку причина інша. Початковий абзац мені продиктувало внутрішнє прагнення надати патетичної тональності трохи болючому, та радше дрібному епізоду. З усією правдивістю я викладу те, що сталося; можливо, це допоможе мені його зрозуміти. Крім того, зізнаватися у вчиненому означає з дійової особи робитися свідком, кимось, хто спостерігає і описує вчинок, а отже вже не є його виконавцем.
Трапилося це минулої п’ятниці, у цій самій кімнаті, де я пишу, о цій самій пообідній порі, тепер ледь прохолоднішій. Я◦знаю, що ми схильні забувати неприємні речі; тож хочу викласти на письмі мою розмову з доктором Едуардом Ціммерманном з Південного університету до того, як її розмиє забуття. Спогад про неї досі дуже яскравий.
Аби моя розповідь була зрозумілою, я мушу коротко нагадати цікаву історію з відомими листами Болівара, які відкопали в архіві доктора Авельяноса, чию «Історію піввікового безвладдя», що вважалася втраченою за усім відомих обставин, віднайшов і опублікував у 1939 році його внук доктор Рікардо Авельянос. З огляду на згадки, які мені запам’яталися в різних публікаціях, ці листи не мають великого інтересу, за винятком одного, написаного в Картахені 13 серпня 1822 року, в якому Визволитель розповідає подробиці своєї зустрічі з генералом Сан-Мартіном. Зайве підкреслювати цінність цього документа, в якому Болівар розкрив, бодай частково, те, що сталося в Ґваякілі. Доктор Рікардо Авельянос, непоступливий противник бюрократії, відмовився передати ці листи Академії історії і запропонував їх різним латиноамериканським державам. Завдяки похвальній запопадливості нашого посла, доктора Меласи, аргентинський уряд перший прийняв цю безкорисливу пропозицію. Було умовлено, що уповноважений приїде до Сулако[22], столиці Західної держави, і зніме копію з листів, щоб опублікувати їх тут. Ректор нашого університету, в якому я займаю посаду професора американської історії, для виконання цієї місії люб’язно порадив міністрові мене; я також отримав більш-менш одностайну підтримку Національної академії історії, до якої належу. Мене вже було записано на прийом до міністра, коли ми дізналися, що Південний університет, який не знав — як я волію думати — про ці рішення, запропонував кандидатуру доктора Ціммерманна.
Мова йде, як, можливо, знає читач, про іноземного історика, якого Третій рейх вигнав з його країни і тепер він є громадянином Аргентини. З його доробку, без сумніву, достойного, я зміг ознайомитися тільки із захистом семітичної республіки Карфаген, на яку потомки дивляться крізь призму римських істориків, її ворогів, і своєрідним есеєм, в якому стверджується, що державне управління не повинно бути видимим і патетичним дійством. Це судження рішуче спростував Мартін Гайдеґґер, який при допомозі фотокопій газетних заголовків показав, що сучасний глава держави не тільки не є інкогніто, він радше є протагоністом, хорегом, танцюючим Давидом, який мімічно представляє драму свого народу, послуговуючись сценічною помпою і без вагань вдаючись до гіпербол ораторського мистецтва. Він також встановив, що Ціммерман є юдейського, щоб не сказати єврейського, походження. Ця публікація шанованого екзистенціоналіста була безпосередньою причиною еміграції і зміни царини наукової діяльності нашого гостя.
20
Іґерота, Ґольфо-Пласідо — гора і затока у вигаданій країні Костаґуані, описаній в романі Джозефа Конрада «Ностромо: Приморське сказання».