Для мене було полегкістю сказати те, що я мав сказати. Ціммерманн, здавалося, мене не чув; його очі дивилися не на моє обличчя, а на книжки у мене за спиною. Він якось непевно кивнув, а потім високомовно сказав:
— Увійшла в вашу кров. Ви справжній історик. Ваш народ блукав рівнинами Америки і розв’язував великі битви, тоді як мій, темний, заледве визирав із гетто. У вас історія в крові, як ви красномовно сказали; вам досить уважно прислухатися до того віддаленого голосу. Натомість мені треба переміститися до Сулако і розшифрувати документи, може, фальшиві документи. Повірте, докторе, що я вам заздрю.
У цих словах не прозирав ані виклик, ані насмішка; вони виражали волю, яка робила з майбутнього щось таке саме безповоротне, як минуле. Річ була не в його аргументах; сила була в людині, а не діалектиці. Ціммерманн продовжив із менторською неквапливістю:
— У питанні Болівара (вибачте, Сан-Мартіна) ваша позиція, дорогий метре, є більш ніж відомою. «Votre siège est fait»[25]. Я◦ще не розбирав того листа Болівара, та неминучим і резонним є припускати, що Болівар написав його, щоб оправдатися. У кожному разі ця славнозвісна епістола розкриє перед нами те, що можна було б назвати «частиною Болівара», але не «частиною Сан-Мартіна». Коли вона буде опублікована, її треба буде виважити, проаналізувати, пропустити через сито критики і, якщо виявиться необхідним, взяти під сумнів. Нема нікого більш підхожого для цього остаточного судження, ніж ви з вашою лупою. Скальпель, ланцет — якщо цього вимагає наукова строгість! Дозвольте мені ще додати, що ім’я того, хто оприлюднить листа, буде пов’язане із самим листом. Вам зовсім не потрібна така прив’язка. Публіка не розрізняє нюансів.
Тепер я розумію, що наша подальша дискусія була, по суті, марною. Можливо, я відчув це ще тоді; щоб не перечити йому, я вчепився за дрібницю і запитав його, чи він справді думає, що ті листи підроблені.
— Та хоч◦би й власноруч написані Боліваром, — відповів він. — Це не означає, що в них усе правда. Може, Болівар хотів обманути свого адресата чи попросту міг обманюватися сам. Ви, історик, мислитель, краще за мене знаєте, що загадка таїться в нас самих, а не в словах.
Ці кучеряві утерті фрази мені надокучили, і я сухо зауважив, що всередині тієї таємниці, що нас оточує, зустріч у Ґваякілі, на якій генерал Сан-Мартін зрікся своїх честолюбних помислів і ввірив долю Америки Боліварові, також є таємницею, яку варто дослідити.
Ціммерманн відказав:
— Пояснень є багато… Дехто припускає, що Сан-Мартін піймався у пастку; інші, як-от Сарм’єнто, що він був європейським військовим, який заблудив на континенті, якого він ніколи не розумів; декотрі, в основному це аргентинці, пояснювали його вчинок самозреченням, інші — утомою. Є ті, хто говорять про таємний наказ не знати якої масонської ложі.
Я◦зауважив, що у кожному разі було◦би цікаво відтворити точні слова, які сказали один одному Протектор Перу і Визволитель.
Ціммерманн прорік:
— Певно, слова, якими вони обмінялися, були банальними. Двоє чоловіків зустрілися у Ґваякілі; якщо один узяв гору, то через те, що мав сильнішу волю, а не через діалектичні ігри. Як бачите, я не забув свого Шопенгауера.
І додав з усмішкою:
— «Words, words, words». Шекспір, неперевершений майстер слів, їх зневажав. У Ґваякілі чи в Буенос-Айресі, у Празі, вони завжди важать менше, ніж люди.
У ту мить я відчув, що з нами щось коїться чи радше вже скоїлося. Ми вже були якимись іншими. Сутінки проникали в кімнату, та я не вмикав лампи. Ледь навмання я запитав:
— Ви з Праги, докторе?
— Я◦був із Праги, — відповів він.
Щоб ухилитися від основної теми, я зауважив:
— Мабуть, це дивне місто. Я◦його не знаю, але першою книжкою, яку я прочитав німецькою мовою, був роман «Ґолем» Майрінка.
Ціммерманн відповів:
— Це єдина книжка Ґустава Майрінка, що варта згадки. За інші краще не братися — це суміш поганої літератури і ще гіршої теософії. А◦втім, крапля химерності Праги розлита у тій книжці снів, що губляться в інших снах. У Празі дивним є все чи, якщо волієте, ніщо не є дивним. Там може статися що завгодно. Якось надвечір у Лондоні я відчув те саме.
— Ви говорили про волю, — озвався я. — У «Мабіногіоні»[26] два королі грають у шахи на вершині пагорба, а тим часом долі б’ються їхні воїни. Один із королів виграє партію; вершник приносить звістку, що військо іншого розбите. Битва людей була віддзеркаленням битви на шахівниці.
— А, магічна дія, — сказав Ціммерманн.
Я◦відказав:
— Або прояв волі у двох різних площинах. Ще одна кельтська легенда оповідає про поєдинок двох славетних бардів. Один, акомпануючи собі на арфі, співає від світанку до смерку. І вже при світлі зірок чи місяця передає арфу іншому. Той відкладає її убік і підводиться на ноги. Перший визнає свою поразку.
26
«Мабіногіон» — збірка валлійських легенд, складених у XI — XII ст., в яких відображено міфологічні уявлення давніх кельтів, події легендарної історії Британії тощо.