Буря була у вівторок. У четвер його розбудив тихенький стук у двері, які він про всяк випадок завжди замикав на ключ. Він устав і відчинив: то була дівчина. В темряві він її не бачив, але по кроках помітив, що вона боса, а потім, у ліжку — що із затилля дому вона прийшла гола. Вона його не обійняла, не промовила жодного слова; тремтячи, лягла поруч. Це вперше вона пізнала чоловіка. Коли йшла геть, не поцілувала його; Еспіноса подумав, навіть не знає, як її звати. Через якусь внутрішню спонуку, в якій він не намагався розібратися, він присягнув, що в Буенос-Айресі нікому не розповідатиме цю історію.
Наступний день почався, як і попередні, хіба що Ґутре-батько заговорив з Еспіносою і запитав його, чи Христос дав себе убити, щоби спасти усіх людей. Еспіноса, який був вільнодумцем, але чувся зобов’язаним підтвердити те, що прочитав їм, відповів:
— Так. Аби визволити всіх від пекла.
Тоді Ґутре запитав:
— А◦що таке пекло?
— Це місце під землею, де все горітимуть і горітимуть душі.
— А◦ті, хто вбивали в нього цвяхи, також спаслися?
— Так, — відказав Еспіноса, який плавав у теології.
Він боявся, що управитель виставить йому рахунок за те, що сталося вночі з його дочкою.
Закінчивши обідати, вони попросили перечитати їм останні розділи.
Пообід Еспіноса довго спав, то був неміцний сон, який переривали настирливі молотки і неясні передчуття. Надвечір він встав і вийшов у коридор. Проказав, наче думав уголос:
— Вода спала. Лишилося ще трохи.
— Лишилося ще трохи, — як луна, повторив Ґутре.
Вони утрьох йшли за ним. Вклякнувши на колінах на кам’яній долівці, попросили у нього благословення. Потім осипали прокльонами, обплювали і виштовхали на затилля. Дівчина плакала. Еспіноса зрозумів, щó його чекає по той бік дверей. Коли їх відчинили, він побачив небесний звід. Свиснув якийсь птах; «щиголь», — подумав він. Повітка стояла без даху; вони видерли крокви, щоб спорудити хрест.
Повідомлення Броуді
У примірнику першого тому «Тисячі та однієї ночі» (Лондон, 1839 рік) Лейна, який для мене роздобув мій дорогий друг Пауліно Кейнс, ми виявили рукопис, який я зараз перекладу іспанською мовою. Прекрасна каліграфія — мистецтво, що його друкарські машинки вчать нас забувати, — наводить на думку, що його було написано десь у той самий час. Як відомо, Лейн не скупився на розлогі коментарі; поля рясніють доповненнями, знаками запитання і подекуди виправленнями, які написані тією самою рукою, що й рукопис. Можна сказати, що чудесні казки Шахерезади цікавили читача менше, ніж звичаї Ісламу. Про Девіда Броуді, чий прикрашений завитками підпис стоїть під рукописом, я нічого не зміг довідатись, опріч того, що то був шотландський місіонер родом з Абердина, який проповідував християнську віру в центральній Африці, а згодом у джунглях Бразилії, куди його, мабуть, привело знання португальської мови. Цей рукопис, наскільки я знаю, ніколи не виходив друком.
Я◦дослівно перекладу це повідомлення, викладене безбарвною англійською мовою, дозволивши собі пропустити тільки якийсь вірш із Біблії і цікавий пасаж про сексуальні звичаї єгу, що його добрий пресвітеріанин соромливо ввірив латині. Перша сторінка відсутня.
«…краю, який спустошують люди-мавпи (Apemen), живуть Mlch[31], яких я називатиму єгу, щоб мої читачі не забували про їхню звірину натуру, і тому що точна транслітерація є майже неможливою через відсутність голосних звуків у їхній грубій мові. Членів племені, гадаю, є не більш ніж сімсот, разом із Nr, які живуть південніше, у хащах. Назване мною число є приблизним, позаяк — за винятком царя, цариці і чаклунів — єгу сплять там, де застане їх ніч, a не на постійному місці. Болотна лихоманка і постійні набіги людей-мавп скорочують їхню чисельність. Імена є лише в небагатьох. Коли вони хочуть когось покликати, то кидають у нього болотом. Я◦також бачив, як єгу, аби покликати друга, падали долі і качалися по землі. Фізично вони не різняться від Kroo — хіба що нижчим чолом і мідним відтінком, що применшує їхню чорноту. Живляться плодами, корінням і плазунами; п’ють молоко котів і кажанів і ловлять рибу руками. Коли їдять, ховаються або заплющують очі; усе решта роблять на очах у всіх — як філософи-кініки. Пожирають сирими трупи чаклунів і королів — щоб перейняти їхні чесноти. Я◦дорікнув їм за цей звичай; вони торкнулися рота і живота: можливо, аби показати, що мертві також є їжею, або — та це для них, либонь, надто мудровано — щоб я зрозумів, що все, що ми їмо, врешті-решт стає людською плоттю.