У своїх війнах вони послуговуються камінням, яким запасаються, і магічними заклинаннями. Ходять голі; не знають ані одягу, ні татуювань.
Привертає увагу той факт, що маючи можливість жити на розлогому трав’янистому плоскогір’ї з чистими джерельними ключами і тінистими деревами, вони воліють тулитися в мочарах, які оточують його підніжжя, немов насолоджуючись нещадністю екваторіального сонця і нéчисті. Схили круті, і, либонь, вони є таким собі щитом супроти людей-мавп. У шотландському Гайлендсі клани зводили свої замки на вершині пагорба; я вказав чаклунам на такий звичай, запропонувавши його як приклад, та все було марно. Проте мені дозволили спорудити хижку на плоскогір’ї, де вночі повітря прохолодніше.
Плем’ям править цар, що має абсолютну владу, та я підозрюю, що насправді урядують чотири чаклуни, що супроводжують царя, які ж його і вибрали. Кожен новонароджений малюк піддається ретельному огляду; якщо на його тілі є певні знаки, які мені не розкрили, його возводять у сан царя єгу. Відразу по тому його скоплять (he is gelded), випікають йому очі, відсікають кисті рук і стопи — аби світ не відволікав його від мудрості. Він живе замкнений у печері, яка зветься царським палацом (Qzr), до якої можуть заходити тільки четверо чаклунів і пара рабинь, які за ним доглядають і намащують його гноєм. У час війни чаклуни виносять його з печери і показують плем’ю, аби збудити його відвагу, і несуть його на плечах у саме пекло битви — як прапор чи талісман. У таких випадках він, як правило, відразу ж гине під градом каміння, яке кидають у нього люди-мавпи.
В іншому палаці живе цариця, якій не дозволено бачити свого царя. Ця зволила мене прийняти; вона усміхнена, молода і приваблива — наскільки це властиво її расі. Її голизну прикрашають браслети з металу і слонової кістки і намиста із зубів. Вона мене обдивилася, обнюхала, торкнулася і врешті запропонувала себе мені на очах у всіх прислужниць. Через свій духовний сан (my cloth) і звичаї я був змушений відхилити цю честь, якою вона зазвичай вшановує чаклунів і мисливців за рабами, здебільшого мусульман, орди (каравани) яких вештаються царством. Двічі або й тричі вона штрикнула моє тіло золотою шпилькою; такі уколи є знаками царської милості, і немало єгу самі наносять собі їх, удаючи, що це зробила цариця. Перелічені мною прикраси походять з інших країв; єгу вважають їх витворами природи, бо самі неспроможні виготовити найпростішу річ. Мою хижку плем’я вважало деревом, хоча багато з них бачили, як я її зводив і допомагали мені. Серед інших речей у мене був годинник, корковий шолом, компас і Біблія; єгу роздивлялися їх, зважували в руці і хотіли знати, де я їх узяв. Мій мисливський ніж вони частенько хапали за лезо: безперечно сприймали його по-іншому. Не знаю, наскільки вони◦би осягнули призначення стільця. Дім на декілька кімнат був◦би для них лабіринтом, та, либонь, вони◦би в ньому не заблудилися, як не заблудить кіт, хоча й не може собі його уявити. Усі вони вражалися моєю бородою, яка була тоді мідно-рудою; вони її довго гладили.
Вони не відчувають ні болю, ні насолоди, хіба що задоволення, яке дає їм сире і протухле м’ясо і смердючі речі. Відсутність уяви штовхає їх на жорстокі вчинки.
Я◦розказав про царицю і царя; тепер перейду до чаклунів. Я◦вже писав, що їх четверо; це найбільше число у їхній арифметиці. Вони рахують на пальцях: один, два, три, чотири, багато; з великого пальця починається нескінченність. Те саме, як мене запевняють, має місце з племенами, які тиняються околицями Буенос-Айресу. Попри те, що «чотири» — остання наявна у них цифра, араби, які з ними торгують, їх не дурять, бо при обміні все ділиться на купки з одного, двох, трьох і чотирьох предметів, які кожен кладе на свій бік. Оборудки відбуваються повільно, проте не допускають ані помилки, ні обману. Серед народу єгу чаклуни насправді єдині, хто пробудив мій інтерес. Чернь приписує їм здатність перетворювати на мурах або черепах тих, хто цього забажає; один єгу, помітивши мою недовіру, показав мені мурашник, наче то був доказ. Пам’ять у єгу куца або й зовсім відсутня; вони говорить про збитки, спричинені нашестям леопардів, але не знають: чи то вони його бачили, чи то їхні батьки, чи то оповідають вони сон. У чаклунів пам’ять є, хоча й мінімальна; вони можуть згадати ввечері те, що сталося зранку чи навіть учора звечора. А◦ще вони мають дар передбачення; зі спокійною впевненістю сповіщають те, що станеться через десять чи п’ятнадцять хвилин. Наприклад, проголошують: «На мою потилицю сяде муха» або «Зараз ми почуємо пташиний крик». Сотні разів допевнявся я у цьому цікавому обдаруванні. Довго ламав над ним голову. Ми знаємо, що минуле, теперішнє і прийдешнє вже містяться, до найменшої дрібниці, у пророчій пам’яті Бога, в його вічності; дивно, що люди можуть як завгодно далеко дивитися назад, але не вперед. Якщо я дуже чітко пам’ятаю океанський вітрильник, який прийшов з Норвегії, коли мені було заледве чотири роки, то чого дивуватись, що хтось здатен передбачити те, що ось-ось має статися? З погляду філософської науки пам’ять є не менш дивовижною, ніж вгадування майбутнього; завтрашній день до нас є ближчим, ніж перехід євреїв через Червоне море, який ми однак пам’ятаємо. Племені заборонено дивитися на зорі, це виключний привілей чаклунів. Кожен чаклун має учня, якого змалку навчає таємних знань і який заступає його після смерті. Тож їх завжди є чотири, це магічне число, позаяк воно останнє, яке здатен осягнути розум цих людей. Вони по-своєму визнають доктрину пекла і раю. І те, і те знаходиться під землею. У пеклі, сухому і світлому, пробуватимуть недужі, старі, зневажені, люди-мавпи, араби і леопарди; в раю, який вони уявляють собі багнистим і темним, — цар, цариця, чаклуни, ті, хто на землі були щасливі, жорстокі і кровожерливі. А◦ще вони поклоняються богові на ймення Гній, якого, мабуть, вигадали за образом і подобою царя; це оскоплене, незряче, немічне створіння, що має необмежену владу. Часто приймає подобу мурахи або гадюки.