Свічки з вітальні обережно пливуть до спальні. Обійми стають значущими і трагічними. Раніше їхні любощі були грайливими і запальними, і здавалося, тому не буде кінця.
«Сіє єсть блуд!» – у відповідний момент Артем удавав пуританина, і вони реготали, і прикривали одне одному роти долонями, щоб не прокинувся син у дитячому ліжечку, яке потім змінила та сама підліткова кушетка. Одна свічка відгоріла. А та ще горить, хоча запалювали їх одночасно. Все йде так хороше і так болісно. «Наче востаннє!» Ні, ні, ні, не востаннє, не востаннє. Ніколи не буває востаннє. І друга свічка гасне. У вікно зазирає яскравий ліхтар, оточений туманними снігами. Кажуть, в такі хвилини про все забуваєш. Навпаки, все схоплюєш гостріше. І запам'ятовуєш навіки. І сніг, що метушиться за вікном. І дим, що завмер над свічником. І сльози на впалих щоках чоловіка. Він, бувало, тижнями не голився. А сьогодні має своє давнє обличчя. Він схуд. На плечах стирчать кістки, яких раніше не було. Сніг іде. І де той син, вже мав би бути вдома… Втім, воно добре, що його нема зараз. Хай прийде за п'ятнадцять хвилин. А сніги метушаться, і дими над свічками не тануть, і слова любові такі надривні, так, це любов, любов…
Чому вранці прокидаєшся довго і млосно, а серед ночі це так раптово? Гелена сіла на ліжку, почала шукати халата.
- Боже мій, де він?
- Він повернувся об одинадцятій і вже давно спить.
Заспокойся. Все гаразд.
- Що гаразд? Господи, що в цьому світі гаразд?
- Малий повернувся об одинадцятій. Ліг спати. Привів кота. Я йому дав сосиску. Він поїв і теж спить. І ти спи.
- Заснеш тут з вами. Він поставив взуття сушитися?
В чому він піде завтра до школи?
- Зараз перевірю. Ти лежи.
А де кіт? Сподіваюсь, не у малого в ліжку?
Чоловік встав, пішов до суміжної вітальні. Кіт обурено занявчав. Очевидно, його, таки витягли з теплої постелі.
Артем повернувся до спальні.
- А пляшка від вина… лишилася на столі?
- Зараз піду приберу.
- Запізно. Який сенс прибирати її зараз?
Артем знову вийшов до вітальні. І повернувся до своєї підліткової койки, де біліла зім'ята білизна. І знову набридла ранкова метушня. Поки Гелена і син збиралися на роботу й до школи, Артем, як завжди, причвалав на кухню, щоб своїм ранковим спанням не підкреслювати своєї тяжкої нікчемності. Треба буде, коли вони підуть, навідатись до матінки, взяти в неї трошки грошей. Він вкотре намагається зробити синові бутерброда до школи, і вкотре йому дають зрозуміти, що він цього не вміє, ліпше б і не пхався.
Вони пішли, лишивши немитий посуд і незаслані ліжка, а він, як завжди, не робив прибирання в хаті. Бо знав: як тільки станеш хатньою господинею, то так буде до скону. Він ще сподівався знайти собі гідне місце в цьому світі. Яке саме?
Конкретика вбиває почуття гідності. Працювати за фахом? А яким фахом? Він більше десяти років працював за спеціальністю, не боячись труднощів. Їздив по експедиціях, не боявся спати в наметах, тягав повні рюкзаки каміння й проби ґрунтів.
Тепер у цій сфері – суцільна криза. Нікому воно сьогодні не треба. Потрібно терміново міняти фах. Раніше вони з Геленою говорили про це:
- Ти хочеш, щоб я пішов у торгівлю? (найбанальніший, найпоширеніший сюжет) В індустрію розваг? (Артем пописував вірші, клав їх на музику) В політику? (яка вважалась найжахливішою проституцією, найглибшим падінням), – питав він Гелену, коли дружина, тактовно давши йому місяць на реабілітацію після стресу звільнення, почала натякати, що варто починати щось шукати.
- Ти, я так бачу, нікуди не хочеш іти, тобі сподобалось вдома, – роздратовано казала Гелена, збираючись на роботу.
А потім вони облишили цю тему. Гелена бралася за всі роботи, за які платили – хіба Артем відмовився, аби йому щось запропонували?! Син ріс, у нього ламався голос, падала успішність, з'являлись нові друзі й дівчата. Всі троє мешканців маленької квартири на останньому поверсі старого будинку в центрі міста рівномірно віддалялися одне від одного в різних напрямках. Дружина й син бували вдома все менше й менше.
А Артем постійно на місці, в чотирьох стінах. Він міг годинами стояти біля вікна, тупо спостерігаючи чуже життя у вікнах на протилежному боці вузької вулиці. Думав, що стає схожим на старого діда у вікні навпроти – скільки разів він бачив, як той чоловік похапцем їсть на підвіконні, поставивши біля себе лампу, відгородившись густою фіранкою від тих, хто мешкає з ним, і голодний Артем заздрив старому: тобі, діду, хоча їсти дають…
А коли Артем ходив до матері за харчем, завжди вдивлявся у вічі перехожим і був певен, що мало не всі, кого він зустрічав по дорозі, такі самі неприкаяні, як і він. Він бачив очі тих, хто роздавав на вулиці рекламні аркушики. Бачив тих, хто походжав вулицями із рекламними дошками на спині й на грудях, закликаючи підключатися до найновішої мережі мобільного зв'язку або дорого продавати золото й платину.
Бачив співаків з гітарами у підземних переходах – між іншим, він би теж так міг. Взяти кота на плечі, покласти вперед себе капелюха і затягти:
Подайте, люди, ми зовсім голодні,
Для нас настали дуже чорні дні.
Спиніться добрі люди, бо сьогодні
Вам, певне, трохи краще, ніж мені…
Він дивився на бабусь, які стежили за тими, хто безтурботно пив пиво на лавочках по скверах, щоб вчасно схопити порожню пляшку й укинути її до своєї торби. Дивився, як жінки з села – серед них траплялись несподівано молоді й гарні – прилаштовувались продавати м'ясо або сир прямо на вулиці, а потім похапцем збирали свої кошики, хутко тікали від міліції, щоб стати зі своїм товаром за двадцять кроків, а він ковтав слину, готовий їсти їхнє м'ясо просто сирим. І знову, й знову дивився на жебраків, як вони простягали бляшанки з-під консервів і благали: «Подайте, люди добрі, подайте!» А він ходить по місту голодний, але не пристає до цих прохачів. Не збирає пляшок. Не перепродує шкарпеток, купивши їх оптом, щоб мати п'ятдесят копійок на парі. Не роздає рекламних папірців, які люди викидають, не читаючи. Чи то він ще не дійшов до глибини житейських проваль, чи, може, йому, на відміну від тих людей, бракує правдивої життєвої мужності, коли кажеш сам собі: треба жити?..