- В нас не благодійний заклад, Олесю Олексііївно. Ми не маємо пільгових тарифів для убогих. Тим більше, наша платня невелика.
– Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, – Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає «Неаполітанську пісеньку» з «Дитячого альбому».
- В тебе ніякої можливості знайти гроші, Марусю?
- Дядя Міша більше не приходить.
- Якби не мій хворий батько, я вчила б тебе у себе вдома.
- А у вас вдома рояль? – виявила інтерес Маруся.
- Рояль.
- Білий?
- Чорний. Але з дуже добрим звуком.
Після Марусі з'явився Саша, якого привела гувернантка.
А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.
- Ну хіба так можна, Владику, – заледво не плакала Олеся, – це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я, пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!
- А покажіть! І вона показує. І сонний Владик нарешті прокидається, і ці дві з половиною хвилини звучання слухає навдивовиж уважно. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!
- Олесю Олексіївно, вас до телефону!
Вона квапиться до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить – боїться, що дзвонять із дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.
- Ти повинна сьогодні приїхати до мене.
- Я не можу, в мене нездужає батько.
- Тим більше. Тобі треба розвіятися.
- Яно, він дуже хворий.
- Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, аби його зарізати.
- Яно, це з ним інколи буває. Але все одно…
- Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?
– З яким Роже?
- Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?
Олеся ніде не була півтора року. Лише на роботі. А коли батько ставав агресивним і виганяв її з хати – це зазвичай траплялось надвечір – блукала навколо дому, стежила за вікнами. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Отже вгамувався. Або й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.
Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.
- Чи не вас, Олесю, чекає синє «Пежо»?
«Пежо» і правда чекає на неї.
- Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.
Чорнявий невисокий чоловік виходить із-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.
Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: «Je prend la place pres d'Olessya», і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною донечкою Людонькою і з Роже виїздять до Франції. Назавжди. Всі приятелі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він зумів знайти собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, слов'янським жінкам, немає ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. Але прошу: жодного слова про хворого батька. Треба думати про життя.
А смерть сама про нас подбає. D'аccord?
Несподівано сама для себе Олеся повторює це слово – D'accord!, і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.
- О! Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C'est magnіfique!
Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!
– Це французьке жлобство мене вже дістає, – коментує Роже Яна. – Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку – ти ж знаєш, французи англомовних не люблять, і слава Богу! Згадала про тебе! ЖанМарк – це просто золотко! Це твій стиль! Трошки завумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!
На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь брудні низенькі кучугури.
- Хоч би скорше випручатися звідси і більше не повертатися! – бурчить Яна.
Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнаті не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, поривається за стіл до дорослих. Приходить ЖанМарк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл, Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан Марк наливає Олесі й усміхається їй.
- Ці наші вина, це просто жах! – кривиться Яна, а ЖанМарк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, – купила на Бесарабці, та хіба це салат? – скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…
До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:
- Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже – це раптом такий шанс!
- Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! – вигукує Олеся і поспішає на кухню, а ЖанМарк – за нею. І, поки вони накладають м'ясо на великий таріль, він розповідає, мовляв, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це. На десерт – шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. «La veuve Clicot». Під дротом, що тримає корок, металевий медальйон з портретом удови.