- Збережи його, – каже Жан-Марк Олесі. – Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.
Олеся телефонує додому, батька нема, знову кудись поплентався, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона змордувалася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.
Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:
- У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.
- Я не маю права на довгі нігті.
- Ви лікар?
- Я піаністка. Вчителька музики.
- Чому ж я не попросив вас заграти?
- В них нема інструмента.
- А й справді! – сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.
- В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?
- Кого-кого?
- Айдена.
Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.
- Ну… такий, у перуці…
- Всі до Бетговена носили перуку.
- Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!
- Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов'язково знайду і вивчу!
Під'їхав автобус.
– О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? – він так і сказав, au coer de la ville.
Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних споруд. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні.
Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.
Олеся прощається з Жан-Марком.
- Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, – якби в мене зараз у руці був келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!
Поки ліфт повзе вгору, в Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так нагло і так божевільно!..
Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою – велика кухня. У темряві світиться розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести погляду. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла.
Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона тоді ж повернулася додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би до червоного.
- Відмучився, а головне: відмучив бідне дитя, – зітхали під час похорону.
- Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. – Перемовлялися між собою одні. Від цих дітей добра не діждешся, – гуділи інші.
Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці вели під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.
Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла.
Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув.
Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі, жебрачка Маруся, знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.
- У вас хтось помер? – кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.
- Батько.
- То можна прийти на ваш рояль?
- Почекай, заки мине сорок днів. А потім, звісно, приходь.
Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції…
«Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні.
Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок…»
Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть – це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.
Конверт зник у щілині великої скриньки, звідки листи потрапляють на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамту Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі усміхалися одне одному на вулиці просто так.
- Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя. – Іван?