- Боже, Боже, а ти стільки років розповідала, це ти почала зустрічатися з Борисом, тому й посварилася з Богданом! Чому ти так не довіряла мені? Я в тебе не заслужила? Богдан маму послухав! А тобі мати була завжди чимось побічним!
- Яке це має значення зараз? А що б воно було, якби я зациклилася, скажімо на Олегові? Бігала б зараз по наркологах! Кодувала його від алкоголізму! І заради чого? Заради просторікувань на п'яну голову, що все гине? Пожертвувати життям для якогось нікчеми, як ти своїм для покійного батька?
- Так, пожертвувала! Пожертвувала усім життям для твого батька! І він був зовсім не те, що дідусь! Але ти прекрасно знаєш, ЩО нас поєднало! В нас були спільні долі!
Він також був сином репресованого! Хоча, звичайно, його мати – зовсім не те, що наша бабуся! Вона і квартири зуміла добитися, і персональної пенсії! А наша бабуся тільки й мала в житті, що цей портрет і нас з тобою!
- У квартирі Богдана Тарасюка на стіні такий же портрет!
Тільки не кубики, а вишита сорочка!
- Але скільки? Скільки можна мати усього цього? Богдан!
Борис! Олег! Ще хтось! І нарешті цей… Рон! Які в них усіх іддіотські імена – сиві скроні в дядьків, а все Тед, Піт, Міл, Рон…
- А дідусь у двічі меншому віці вже командував полком!
- Та не насміхайся ти над дідом, нікчемо! Раніше таким мазали поріг бозна-чим, а тепер з ними укладають шлюбний контракт!
- А ти б організувала бабів з нашого під'їзду на санкції проти розпутної дочки! Вони б із задоволенням!..
Заплакана дочка почала безладно кидати до сумок усі підряд речі, що лежали на підлозі. А заплакана мати зі стогоном схилила голову на руки…
- Нічого не поробиш, і це, очевидно, треба прийняти… гідних мужчин немає… а дівчатам треба заміж…
- Так, мамо. Заміжжя – то не метафізика. А біологія та економіка. Ти не можеш собі уявити, що я відчула, коли збагнула, що ще можу бути товаром на ринку наречених!
Що я щось коштую! І, як виявилось, чималенько!
- Так говорити цинічно й гидко! Якщо вже говорити про ціну жінки, яку має сплатити чоловік, то це все його життя!
А ти вимовляєш чортзна-що! А ще й біля цього портрета, як би не смішно це звучало…
- Ні, зовсім не смішно! Я завжди любила… цього хлопця і зараз люблю!
- Якого хлопця? Ти любила багато хлопців!
- Оцього, на портреті! Ти знаєш, що мені казали подруги, коли приходили до нас? Вони запитували: це що, твій брат?
- Так, я знаю. Але як можна до такої межі нічого не розуміти? Адже на портреті людина зовсім іншої епохи, яких зараз нема!
- Так! Один цей сталінський френч чого вартий!
- Не френч, а гімнастерка!
- Яка різниця? Але саме я на нього схожа з усієї нашої родини!
- Це правда! Зовні ти нього схожа! Він був красень, а ти красуня – цього не забрати! Який приклад зовнішньої схожості при такій разючій несхожості душ!
Рон, коли вперше обідав у них, також звернув увагу на світлину. І також зауважив портретну подібність. Оксана намагалася дохідливо розповісти про страшну долю діда.
- Він був дисидентом? – запитав Рональд.
- Oh, how stupid you are! – не стримала роздратування Оксана, – дарма що доктор економіки!
Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи – він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами.
Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.
– Бери трубку, – стогне мати.
- I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!
Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!
- Тобі вітання…
- Я зворушена.
- Він уже замовив готель у Женеві…
- Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…
- Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.
- А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…
- Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…
- Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…
- Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…
- Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…
Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?
- Він обрав мене з багатьох…
- Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?
Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:
- Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана – дочка кивнула на портрет, – цінує мою освіченість.
- Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…
– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.