– Ірюсю, ми не можемо взяти від тебе такого подарунка. Ти ж іще студентка, звідки в тебе гроші?
- Квитки взяв мій хлопець. Він уже працює.
- Ну то йдіть на «Аїду»! Це так красиво: хлопець і дівчина в Опері! А ми вже по радіо послухаємо улюблені арії.
- Ми не хлопець і дівчина, а чоловік і жінка, і в нас на вечір інші плани.
- Ну то продайте квитки! Ірюсю, продайте квитки під театром! Вони ж дорогі!
- Зараз ніхто не купує квитки під театром, ви відстали від життя. То ви не хочете до Опери?
- Ми так хочемо, що й сказати тобі не можемо. Але ж квитки дорогі…
- Я вам роблю подарунок. Скільки разів мама у вас зупинялася, і нічого не платила. А ви ще й пекли пиріг. Я вам хочу подарувати ці квитки.
- Але ж це дуже дорого, Ірюсьо!
Нарешті домовились, що Ірюся зайде до дяді Олеся й тьоті Люди за дві години до спектаклю. Розповість про своє життя – вони нічого не розпитуватимуть, вона розповість тільки те, що захоче, – підкреслили свою тактовність Людмила Харитонівна й Олександр Іванович. Ірюся прийшла в тугих джинсах і чорному светрі. На грудях – десяток кулонів та амулетів на срібних ланцюжках.
Серед них – і знаки зодіаку, і хрестики різноманітних конфігурацій. Ірюся така гарненька, навіщо вона намазала губи майже чорним і намастила кучері якимось розчином, ніби голова щойно з душу? Каже, зараз такий стиль. На честь Ірюсі Людмила Харитонівна й Олесь Іванович купили триста грамів печива, поклали до вазочки. Заварили чай в сервізному чайничку, розстелили білу скатертину на круглому столі. Їм кортить дізнатися подробиці шлюбу й розлучення Ірюсі. А вона про це ні слова. Натомість розповідає, що прочитала український переклад «Сповіді Блаженного Авґустина» й остаточно розчарувалася у християнстві.
Якщо біля джерел стояли такі, м'яко кажучи, придурки… Ось квитки. Ой, вже й не знаємо, як тобі дякувати, Ірюсю, – Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розчулені. Коли це була нагода востаннє? Ти не пригадуєш, Лесику? Так, так, у вісімдесят шостому, на «Сільську честь», але то було навіть не в Опері, а в тодішньому Жовтневому палаці, бо Опера була на ремонті. Людей було дуже мало, поринули в спогади старі театрали, ніхто не хотів ходити до Жовтневого, але вистава їм дуже сподобалась, пам'ятаєш, Людмило Харитонівно?
Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.
- То зробіть і ви мені свято.
- З радістю! Як саме, Ірюсю?
- Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете в театрі?
- З-звичайно, але що тобі треба?
- Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.
- Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?
- Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, – виявив кмітливість Олесь Іванович, – то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!
- Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?
- Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох годин! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.
- Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..
– То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?
- Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.
- Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасівській, вам хтось скаржився на мою неохайність?
- Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж…
- Ніж що?
- Ніж… ніж те, що ти задумала…
- Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого! – Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким! Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна і Олесь Іванович розгубились.
- Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре…
- Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все!
Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі…
- Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.
– І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?
- Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам'ятай це, Ірюсю!
- Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! – Заплакана Ірюся встала, щоб показати руками, де в неї болить, – так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі… – і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: – дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?
- Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.
- Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.
– Чим же, Ірюсю?
- Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! – Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна кинулася капати їй валер'янки, а Лесь Іванович знетямився:
- Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої штани і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!