Все гаразд.
- А можна я поки покличу сюди свого хлопця? Він замерз внизу.
- Звичайно, дитино! Треба було одразу йти з ним!
Ірюся підтягла джинси, накинула плаща, вийшла і хутко повернулася з хлопцем. Старе подружжя чомусь чекало побачити чорнявого парубка грузинського типу з хижим чорним поглядом. Ірюся привела білявого невисокого і дуже тоненького хлопчика. Відчувалось, що йому було ніяково.
Дядя Олесь і тьотя Люда пішли до кухні й зачинили за собою двері.
- Ти знаєш, я теж випив би валер'янки, – в Олеся Івановича тремтіли і голос, і руки.
- А я так хотіла до Опери, Олесю. Може, ми б когось зустріли в антракті зі знайомих? Пам'ятаєш, ми раніше завжди зустрічали в театрі знайомих.
- Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетворювати нашу оселю на бордель!
- Всюди тепер бордель, Олесю. Ти сам це знаєш.
- Але не в нашому домі… Хоча… ця дівчина… і правда хвора… і я тобі скажу… ще до того, як ми познайомились… я, звичайно, був парубком, не дівчиною… зі мною щось таке бувало… як ото з нею… і я, її віку хлопець… в тій самій Хотинівці… ходив до жінки з буряків… ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це…
- Харитонівна, Олександре Івановичу…
- Ще раз вибач мене, Харитонівно… Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!
- Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я, чесне слово, згадавши нас сто років тому…
– П'ятдесят, Людо…
- Але ж це чортзна-що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?
- А ще я з досвіду знаю…
- Що ти знаєш з досвіду, Олесю Івановичу?
- Стільки, скільки йде «Аїда», цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.
- А я і не знала, що в тебе такий досвід…
- А потім починається нишпорення по шухлядах.
- Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули б спальню, і в ній усі цінні речі…
- Які у нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?
- А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!
- То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!
- Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться чимдовше їх зберегти!
- Ти така сентиментальна!
– І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі.
- Від прабабусі.
- Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.
- Вони з братом вважають, що її загублено.
- Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.
- Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людю!
- А до Опери ми все одно спізнились!
Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:
- Лунає перший дзвоник.
- Треба було менше згадувати жінок з буряків!
– І пустити цих скажених котів на наш диван?
- Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери!
Ми можемо піти в гості до Галі!
- Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідатись до неї до ожеледиці!
Старе подружжя нарешті ухвалило рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.
- Що сталося?
- Вони там… Вже… Прямо на підлозі…
- Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!
- Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! – Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалося одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз'єднатися, коли їх застукали.
- Ходімо! На вулицю! Тут душно!
Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під'їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:
- Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю, і більше не встати.
- А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.
- Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька приїхав би, допоміг! Він же на п'ятнадцять років молодший за мене.
Вітька – це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна-як давно.
Коли Ірюся ще не вимовляла літери «р», і скаржилась, чому їй дали ім'я, з такою важкою літерою.
- А пам'ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!
– З капустою! Ми її готували з капустою!
- А мені здається, – з яблуками!
- Я готувала, і я пам'ятаю!
- А я їв!
- Чи ми ще перед смертю скуштуємо такої качки?
- Вчора ти плакала, чи ми потрапимо перед смертю до Опери.
- Так, життя бере за горлянку.
– І все одно добре, що життя, а не смерть.