- Але після недавньої сцени таки хочеться померти…
Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво і ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса піднялась, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А там, у маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право… яке право?
Світ і справді божевільний.
Старі зупинилися біля одного з магазинів.
- Давай купимо трошки шинки.
- А може, ліпше, чотири сосиски?
- Ти взяв із собою гроші?
- Здається, в мене щось було в кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.
- Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів!
Тримайте! – до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька й Олеся Івановича, яка колись померла молодою.
– Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, – хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?
Драні колготи
Раз на два роки траплялась нагода одягти золоту сукню.
Справжню вечірню сукню мезон ля валет, оспівану Вертинським. Мабуть, заради цього варто жити на світі. Чому ж настрій такий, наче попереду день народження свекрухи або відкриті партійні збори?
Сукня сидить добре. Тверді пластинки, вмонтовані у тканину, роблять фіґуру бездоганною. На спині елегантні гачечки, а не вульгарна «блискавка». Черевики кольору одеських лиманів, але виготовлені не на Малій Арнаутській, а шанованою у світі фірмою. Підбори такі, що стояти можна лише навшпиньки. І – який жах! – немає гарних колгот без дірок. Запрошення на прийом від власного чоловіка таке несподіване, що купити нових не встигла. А, врешті-решт, одягну ці, на ногах вони цілі, а що там під спідницею – ніхто не бачить.
- Ти вже готова? – чоловік у «трійці», у білій сорочці, у гарній краватці під колір очей. Він часто одягається так. У нього така робота.
- Все, як у найлуччих домах, – чоловік цілує її у плече, подає плаща. Вони виходять з дому, де на них біля під'їзду вже чекає таксі.
– Проведемо вечір, як білі люди, – каже чоловік і з гордістю називає водієві престижний ресторан, де має відбутися прийом.
- Зал «Фенікс», сюди, будь ласка.
- Знаю, знаю. Із чоловіком чемно вітаються гардеробниці й офіціанти, дружньо піднімають руки інші супроводжуючі груп. Це один із нечастих вечорів, на який співробітникам «Інтуристу» дозволено приходити з дружинами. Закриття конґресу геронтологів. Ось вони, всі з пофарбованими сивинами, зібралися біля столу на 24 персони. На ньому багато пляшок і страв. Салати в кошичках із тіста. Маслини, риби, ікра.
Поруч з Іриною сідає жвавий дідок. «I'm eighty, мені вісімдесят», – з гордістю каже він, очевидно, чекаючи, що у відповідь йому не дадуть і п'ятдесяти.
Час біжить швидко. Горілка ллється легко.
- Don't mix, don't mix! – кричить геронтолог з Едінбурґа. Починає грати оркестр. Чоловік запрошує до танцю франкомовну пані-геронтолога з темно-фіалковою сивиною.
- О, ви такий милий, – сміється вона, похитуючи фіалковим «каскадом».
Й Ірину теж не залишають без уваги. Спершу її запрошують дідугани-вчені, потім гості з-за інших столиків. Німець у смокінґу. Дуже високий, Іринині руки не сягають його плечей, ковзають по шляхетних бортах, і це дуже незручно.
Щось каже їй по-німецьки.
- I don't speak German.
- May I invite you to me?
Вона знає, треба бути чемною у будь-якій ситуації.
- But I'm with my husband!
- Where's your husband?
Вона шукає очима чоловіка. Той зараз не танцює.
Скориставшись тим, що всі гості задіяні в танці, наминає рибні закуски. Побачивши німця, встає, і вони про щось розмовляють. Робить їй знак іти за ними, і вони усі втрьох виходять у хол.
– Слухай, Іро, він дуже добре заплатить.
- Ти хочеш, щоб я…
- Настільки добре, що ти й уявити собі не можеш.
- Я, здається, не повія.
- Звичайно, що не повія, тому так дорого… Ми ж їдемо до Норвегії, ти не забула?
- То що з того?
- Ну… валюти сама знаєш, скільки… Тепер звітики зняли, зате й валюту урізали.
- Ти ж не провезеш валюти.
- А він дасть чек! Уяви собі! Чек на моє ім'я! Я все зможу купити для нашої дитини!
– І задля цього мати твоєї дитини має вийти на панель?
- Це ще не панель. Один раз – це ще так… Скільки разів ти буваєш зі мною дуже байдужа. Ніби я той німець.
- Боже мій, це щось не вкладається мені в голові! Я зараз їду додому.
- Слухай, Іро, кинь ці штучки! Спиш же ти з Ваською, й абсолютно безкоштовно!
Це козирний туз із рукава. Підлога й стеля стають непаралельними, змішуються у різні боки. Звідки йому відомо?.. Все вмить зникає з голови і з серця. Чоловік легенько підштовхує її до німця, який терпляче чекає за п'ять кроків.
Ліфт гостинно розсуває двері. Пливуть каламутні божевільні свічада і панелі під морений дуб. «Боже мій, драні колготи, драні колготи», – трагічно шепоче внутрішній голос.
А Васька був слюсарем-сантехніком від ЖЕКу на їхній дільниці. То був типовий радянський алкоголік-інтеліґент.
По першій він читав Пастернака: