Матусі була необхідна операція. Вся офіційно та неофіційно зібрана інформація свідчила, що кращого хірурга, ніж Зеленович, по матусиному профілю нема. Інша річ – профіль Зеленовича. Матуся доручила довідатись, що стоїть за підозрілим прізвищем. А коли через довгу терміново вибудовану вервечку знайомих вдалося вийти на відділ кадрів лікарні і виявилося, що Зеленович за паспортом білорус, матуся була розчарована: в медицині більше довіри викликає інша розшифровка 5-ї графи.
Але була ще одна проблема, яку вирішити було важче.
Справа в тому, що Зеленович брав. Брав нахабно і відверто.
Без цього домовлятися про операцію не мало сенсу.
Говорили, що безкоштовно Зеленович оперував лише дітей з дитячого будинку.
- Мамо, в тебе на книжці є такі гроші. Йдеться про твоє життя.
- Це на мій похорон. У нас в СРСР безкоштовна медицина, на яку я маю право.
- Мамо, одначе без цього він тебе не оперуватиме.
- Піди до нього і скажи, що я ветеран праці, заслужений працівник науки і маю три почесні грамоти.
- Мамо, йому на це начхати.
- А ти піди і скажи.
Зеленович вказав на шкіряне крісло.
- Я вас слухаю.
- Я щодо операції Клименко.
- Операцію треба робити давно. Ми з вами на цю тему вже говорили.
- А… умови…
- На цю тему з вами теж говорили.
- Але ж, лікарю, у нас немає таких грошей…
- Певен, що такі гроші у вас є. Мало того, то не останні ваші гроші. Але я готовий зробити операцію за пляшку гарного коньяку.
- Що ви називаєте гарним коньяком?
- Ну… «Двін», «Еpеван»… ви що, не знаєте, які коньяки гарні, які не дуже?
- В-всього-на-всього?
- Всього-на-всього. Але нехай ту пляшку принесе до мене додому ваша чарівна дружина.
- Додому? – він вперше несподівано й пильно поглянув на Зеленовича. Мало того, що хапуга, ще й котище. Білий халат ефектно підкреслював чорну бороду Зеленовича і його яскраво-зелені очі.
- Так, додому. Ось, – Зеленович простяг візитівку. – Наприклад, завтра ввечері я буду вдома сам. Чекатиму. Втім, якщо це для вас задоpого, ціну в карбованцях ви знаєте. І поспішайте. За тиждень я їду до Тбілісі на конґрес, а коли повернуся, операція може бути вже непотрібною.
На матусину вимогу його викликали до лікарні вночі.
Матусю мучили страшні думки про смерть.
- Я зараз напишу тобі доручення, давай йому ті прокляті гроші, я згодна на операцію. Я ще хочу жити.
- Вимкніть світло, дайте поспати, – обурюються інші хворі. Йому так і не вдалося зробити мамі окрему палату.
- Помовчіть, ви ще не помираєте, – затикає матуся роти сусідкам по палаті.
- От же ж зараза, гірше самого канцеру…
Світло довелося вимкнути, вони з мамою пошепки розмовляють у темряві.
– Мамо, доручення має завірити нотар, вночі вони не працюють.
- Поїдь пошукай, може з кимсь можна домовитись. Й одразу знімай гроші з книжки, вези тому Зелендpовичу додому. Ні, нехай краще відвезе твоя.
Тут він розповів мамі пропозицію Зеленовича. Мама радіє вперше відтоді, як лягла до лікарні.
- Звичайно, які тут ще можуть вагання, чому ти не сказав мені про це вчора, чому змусив кликати себе вночі? А гроші – їх тільки почни знімати!.. Скоро останемося голі, не буде за що й поховати.
- Тихіше ви! – це знову з сусідньої койки.
- Але ж ти розумієш, чого він від неї хоче?
Матуся розуміє.
- А що їй? Як вона зуміла обкрутити тебе…
- Вона була дівчиною, коли ми зустрілися… Я тобі про це вже сто pазів казав.
- Прикинулася. Я тобі це теж сто pазів казала.
- Мамо, зараз це не має абсолютно ніякого значення.
Завтра, ні, власне вже сьогодні ввечері вона піде до нього. Аби тільки вона погодилась на це.
- Ще б вона не погодилась заради матері, яка стільки для неї зробила!
- Мама нарешті погодилась на операцію.
- А гроші?
- Розумієш, тут таке діло… – він не знає, як розпочати, хоча, звичайно, їхні родинні незгоди вирішувалися просто: він сказав, вона зробила. А тут таке діло… Але нарешті пояснив дружині, що від неї вимагається.
- Це той, з бородою, який підходив до нас у вестибулі?
- Так, високий такий, н-негідник.
- Йти треба сьогодні?
- Так, ось адреса, це неподалік від Львівської площі…
Дружина спокійно іде до ванни. Згодом виходить звідти у чорній напівпрозорій комбінації. Сідає перед трюмо. Витягає з волосся аптечну гумку, робить собі зачіску «мушля». Підкручує гарячим феном чубчика над чолом. Одягає симпатичного костюмчика, який, зазвичай, витягається з шафи лише на матусин день народження. По кімнаті лине дух божевільних парфумів – звідки в неї такі? Звертається до чоловіка:
- В мене немає нових колгот.
Чоловік лютий, як звір.
- Може, тобі ще чорні панчохи на поясі?
- Мені?!
- Годі з нього й штопаних, пес п-породистий.
Дружина одягає церовані колготи, чобітки, синього плаща, бере маленьку кокетливу сумочку і каже, перш ніж зникнути.
- Зустрінеш дочку з музики.
Він готовий розірвати в цьому домі усе на дрібні шматки.
Усе-усе. Боже, як він був закохався в цю жінку 10 років тому!
Матуся саме поїхала до Трускавця на 45 днів. І тут така зустріч, таке юне дитя! Раніше він зустрічався лише з бабами, як то кажуть, двадцяти п'яти тире п'ятдесяти років, і коли казав, що й секунди в своєму житті не думав про шлюб, був абсолютно щирим, чим страшенно тішив матусю. А тут ця юна дівчина – гарна, бездомна, до безтями закохана. Так легко було стати для неї Господом Богом. А тепер вона йде до цього зеленоокого кота, зробивши звабливу зачіску, одягнувши звабливу білизну, а він позбавлений права обурюватись цим.