Лікар Зеленович був добре обізнаний не лише з хірургією.
Він зрозумів, наскільки серйозно молода жінка поставилась до того, що від неї вимагалося.
- Давайте, я відвезу вас. – Він подав їй синього плаща, вони спустилися вниз і сіли в його авто. У лискучій чорноті навкруги попливли вікна і ліхтарі.
- Коли дуже втомлююся після роботи, люблю їздити містом без певної мети.
Вони поїхали по Артема, потім по Соляній, а потім по Глибочицькій. Праворуч темніла гора Хоpив, ліворуч блимали вогники Щекавиці. Вона дивилась, широко розкривши очі, на знайомі місця, які з вікон машини виглядали зовсім по-іншому і думала, що вперше за багато років може не нервувати, що треба додому. На Подолі в'їхали у вузеньку вуличку і зупинились біля віконець із ґратками.
- Тут непогано готують каву, цікаво, чи ще відчинено?
В кав'ярні гучно сміялися молоді хлопці й дівчата. То було чуже незнайоме життя, його божевільний вир.
– Як ваше ім'я? – ніжно запитав він.
- Ганна.
- Дуже добре, що вас так звуть. Донна Анна. То ім'я жінки, якої так і не мав Дон Жуан.
- Боявся командора…
- Ну, по-перше, Дон Жуан нічого в світі не боявся, а подруге, по-друге ваш чоловік – не командор.
Після кав'ярні вони їхали по набережній. Чорнів Дніпро, пливли убогі кам'яниці Набережної Хрещатик. Зеленович розповідав пригоди, що відбувалися в тих подвір'ях давнодавно, ще коли він студентом працював на швидкій допомозі.
Чоpне місто пливло рікою життя і несло в божевільну далечінь. Ось і їхня сонна Куpенівка, і їхній темний будинок.
- Ну от, в моїй машині довго житимуть ваші парфуми, Анно. Прощавайте. Все буде чудово. А вам я хочу дати одну невеличку пораду. Ніколи, навіть у смертну годину, якщо, не дай Боже, помиратимете раніше за свого чоловіка, не зізнавайтесь, що між нами, як кажуть обивателі, нічого не було. Він того не вартий.
Дати
- То що ж ми все-таки вирішимо – олів'є чи вінеґрет? – запитала дружина.
- Олів'є, – сонно відповів він.
- Ти знаєш, до шпрот і справді краще олів'є, а от до оселедця краще вінеґрет.
- Значить, хай буде вінеґрет.
- Так, але ж твої брати полюбляють олів'є, просто всю велику салатницю до себе тягнуть, хоч насипай одному – подвійну порцію, а другому – потрійну!
- Ну, то роби олів'є.
- Але ж без вінеґрету не подаси ні оселедця, ні грибів. отже, доведеться робити і олів'є, і вінеґрет, – дружина стурбована, ніби йдеться про порятунок всієї земної цивілізації.
- Ну тоді роби і те, і те.
- Але ж це не менше шести великих тарілок, не стане місця на столі для консервацій! Огірків і кабачків треба ставити не менше шести-семи салатниць. Маринованих грибів – не менше трьох, це святе. А ще ж із порядку денного не знімаються ні буженина, ні фаршировані яйця.
- Яйця можна зняти, – йому дуже хочеться спати, він мимрить лінькувато сонно.
– Та ти що, фаршировані яйця – то наша родинна фірмова страва! Робитимемо всі види фаршу – і печінковий, і сирний, і цибулевий… Яйця будуть без обговорення. Але ж яка буде основа – вінеґретна чи олів'єва?
- Оливична, – мимрить він на свою голову. Такого презирства до події глобального значення дружина знести не може. Вона вмикає світильник біля ліжка і тормосить його за плече.
- Знову кидаєш мене сам на сам з усіма домашніми клопотами! Я, здається, науковий працівник, а не куховарка! І повинна підрахувати, як накрити повноцінний стіл мінімум на тридцять осіб!
- Скільки? На біса тобі тридцять осіб?
- Ти що, тобі, мабуть, вже треба пройти курс йодистого золота! Від склерозу! Ми ж іще рік тому вирішили, кого будемо кликати!
Вже декілька ночей дружина натхненно торочить про холодні і гарячі страви, напої та солодке, а він лише зараз втямив, про що це вона. Так, так, наближується дата. Двадцять п'ять років разом. «Сере-е-ебряные свадьбы – негаснущий костер, серебря-ные свадьбы – душевный разговор», – ця пісня була популярна саме в той рік, коли вони під'їхали в «Чайці» до особняка в Липках, піднялися білими сходинками, пройшлися неймовірно розкішними кімнатами, а хтось із гостей весь час повторював: «Ну й жили люди!» – натякаючи на дореволюційних власників. Все було урочисто до запаморочення. Запам'ятався багрянистий манікюр співробітниці Палацу щастя, котра тицяла пальцем у рядок в реєстрі, де треба було поставити необхідні підписи.
- Привітайте одне одного, – сказала вона, коли неслухняні руки вивели ті підписи. І вони не второпали, що від них вимагається, поки гості не підказали, що тепер треба цілуватися.
Дружина дуже пишалась, що вони тоді їхали в «Чайці» і що розписувалися в старовинному особняку на Печерську, а не в «бермудському трикутнику» на проспекті Перемоги, куди було перенесено Палац щастя через декілька років після їхнього весілля. А головна гордість – так це те, що вони святкуватимуть срібне весілля. Ніхто з їхніх друзів і родичів не сподобився такого житейського розкошу. Один з його братів розлучився, проживши зі своєю Валентиною двадцять років. Тепер бачиться з дітьми по днях народження, коли відсутня їхня мати. Другий брат теж розлучився, взяв нещодавно новий шлюб, має дитину, молодшу за онука від першого шлюбу. Дружинина сестра знову зійшлася з колишнім чоловіком, з яким не жила років десять. Від першого їхнього весілля минуло двадцять п'ять років, але ж святкувати срібне було б смішно. Друг сім'ї, Михайло, приходить до них у гості щоразу з новою дружиною. Ще один друг сім'ї, Віктор, не одружувався жодного разу. Живе з мамою. У нього все ще попереду. Сусідка Лариса напередодні срібного весілля застукала свого хазяйновитого мужа із безпутною женщиною.