Як не умовляли її друзі, родичі і рідна мати, Лариса виявила моральний максималізм і прогнала з дому незамінного майстра на всі руки.
Як і вони, прожили в злагоді двадцять п'ять років їхні друзі Семеновські. Але коли прийшла та дата, Семеновським було не до святкування срібного весілля: головні плоди шлюбу, діти, були у чесних і порядних Семеновських аж надто невдалими. Ні син, ні дочка по закінченні школи ніде не вчилися і не працювали, доїли завчасно постарілих батьків, які ніяк не могли збагнути, як це в інтелігентній трудовій сім'ї виросли такі аґресивні нероби. Втім, не знаходили собі місця у цім світі не лише діти Семеновських. Багато хто з покоління дітей лишався за бортом життя. Гарненька племінниця Оля кинула інститут, пішла працювати в бар, бо довели нестатки, а потім потрапила до лікарні, сестра й не розповідає, що там сталося. А син бабія Михайла працює дистрибутором памперсів. Хоч сам Михайло, як не є, а кандидат наук. Невже і справді покоління їхніх дітей безжально втрачене?
Але тим більша гордість, що їхні син і дочка у цей навіжений час дотримуються давніх традицій інтелігентної родини: син працює, донька закінчує вчитися, вони не спокушаються легкими сумнівними заробітками. А також – і це теж тішить – не поспішають заводити власні сім'ї. І дружина, розуміючи реалії нового часу, не підганяє дочку визначатися із сімейним станом, як колись підганяла свого хлопця, їхнього майбутнього татка: годі перевіряти почуття, краще поглиблювати їх у законному шлюбі, щоб швидше народити дитину, щоб відсвяткувати срібне весілля до п'ятдесяти. І домоглася свого, і син виріс удатним. Потім шлюб зміцнила дочка, і теж вдалася здібною дівчиною, яка не кидає навчання, не йде працювати до бару, як нещасна племінниця, правда, тут іще відіграє не останню роль те, що поряд батьки, які не покинуть у скрутний час… Отже, потрібно приготувати до столу усе, як належить, нехай він аж вгинається від закусок, і щоб і горілка, і шампанське, хоч би довелося витрусити останні копійки і півроку сидіти на голодному пайку, гуляти – так гуляти, і святкувати, хай надворі важкі й непевні часи, дім – це найсвятіше.
Він зрозумів, що найближчої години заснути не дадуть, і приречено запропонував:
- Робитимемо і вінеґрет, і олів'є.
- Святковий стіл повинен мати ідею! Сумарний вектор!
- Вектор з яйцями?
- Облиш! У твоєму віці двозначні жарти недоречні.
- Чому двозначні? – він тільки зараз збагнув дешеву пікантність сказаного.
- Оселедець – то неодмінний елемент. Який слов'янський святковий стіл без оселедця? Оселедець вимагає буряків, твої брати вимагають олів'є… – здається, дружину знову зациклило, як у пошуку виходу зі світових криз.
- Ну то подай оселедця під «шубою», на великім прямокутнім тарелі, згори поклади яйця…
- Ну от! Спрацьовує ж у тебе макітра, коли захоче!
Геніально! Він мимоволі запишався від похвали дружини:
- У мене все-таки сорок дев'ять наукових праць!
- Міг би написати й п'ятдесяту, ювілейну! Але ідея «шуби» може бути зарахована як постдокторат!..
Він і не уявляв, що застільна проблема розв'яжеться так легко. Ідея столу остаточно сформувалася. Попереду – її ґрандіозне втілення. Не за горами той серпневий день, дата, до якої вони йшли двадцять п'ять років. Дата-підсумок, датавінець.
А він подумав, що невдовзі по тому, в один із перших, ще теплих вересневих днів, буде ще одна дата – туманна, прозора, непевна, як останнє вересневе тепло. Полетять фіранки від синього протягу, милі губи дмухнуть на тоненькі свічки, зупиниться серце, у вікно залетить пір'їна нетутешнього птаха. То буде двадцять років від дня, коли над холодним забутим подвір'ям на околиці міста пролетіла вереснева зірка і впала в криницю. Поїхав провести майже незнайому жінку додому, а повертався останнім трамваєм крізь чорний грізний ліс… Він і досі пам'ятає, як цілувалися в тому трамваї молоді хлопець і дівчина. Він не любив, коли цілуються на людях, але ті закохані в порожньому нічному трамваї були такі милі…
Де вони зараз? Вони були такі неприховано щасливі. А він відчував неймовірну трем і великий неспокій. А щастя відчулося згодом у цьому ж трамваї, коли знову їхав крізь ліс від жалюгідного дерев'яного будиночка у передмісті.
Спочатку те паралельне життя лякало і бентежило.
- Про що ти думаєш? – питала дружина, коли він подовгу вдивлявся в ніщо.
- Про те, чи додатна, чи від'ємна кривизна нашого простору, – відповідав він.
- Гадаєш, це важливо?
- Гадаю, що так… І от величезний стіл накрито на тридцять п'ять персон. У його центрі – таріль із оселедцем під «шубою». По ньому фаршированими яйцями, наче декоративною галькою по малиновій клумбі, викладено переконливе число «25». Двійка і п'ятірка. «Погано» і «відмінно». Нерозривне поєднання слабких і сильних сторін законного шлюбу. Це жарти друга сімейства бабія Михайла.