Ледве загасло ехо цього гуку, я почув своє ім’я: хтось кликав мене упірно, але приглушеним голосом, в напрямкові десь до корми. Така це була мені несподіванка, таку бурю збудило це у моїй душі, що я марне зусилювавсь відповісти. Мовні мої здольності цілковито десь заникли, і отак, в агонії страху, що мій друг подумає — я помер, що він поверне назад, не пробуючи доступитись до мене, я стояв між кладдю, при своїм ящику, і тріпотів конвульсивно всім тілом, і ловив собі в груди духу і силкувався сказати щось. Нехай би тисяча світів залежала від єдиного мого звука — я негоден був його вимовити. А в цей час я чув поміж кладдю тихий рух, десь подалі від того місця, де я стояв. І гук його ось затихав і ще затихав, і ще. Чи забуду коли, що я відчував у цю хвилю? Він одходив — мій друг, мій товариш, що од нього я мав право так багато сподіватися — він одходив — він покине мене — він пішов! Він покине мене на злощасну смерть, видихати останнього духа в найстрашнішій, над міру огидній темниці — і слово єдине, один малесенький звук мав би мене врятувати, і цього єдиного звука несила було мені вимовити! Я зазнавав таких мук — в десять тисяч крот страшніших самої смерти: це певне. Мозок мені замішався, і в смертельному нуді я упав на край свого ящика.
Коли я упав, з-під пояса мені виприснув ніж і з брязкотом вдарився об поміст. Ніколи звук найкрасніших мелодій не бренів так солодко моїм ушам! З напруженою увагою прислухався я, як подіє цей гук на Августа, бо знав, що ніхто як він міг мене кликати на ім’я. Кільки хвиль панувала незможна тиша. Нарешті я знову почув «Артур!», повторене тихенько, повне вагання. Воскресла надія враз розрішила мої вимовні сили, і що-було духу я викричав — «Август! о Август!» — «Цить! ради бога! мовчи!» одказав він, тремтючим від хвилювання голосом: «я зразу прийду, дай добратись до тебе крізь цю завалу». Довго я дослухавсь, як він продирається до мене поміж кладдю, і кожна мить була мені віком. Нарешті я почув його руку на своїм плечі, і в той самий час він підніс мені до губів пляшку з водою. Тільки той, хто коли визволявся із щелепів гробу, той, хто зазнав коли нестерпних мук спраги, та ще й у таких тяжких обставинах, як припало мені в моїй чорній темниці — він тільки здоліє уявити собі хоч трохи невимовне блаженство, зміщене в одному довгому ковткові — блаженство, найсолодше з усіх фізичних насолод!
Коли я заспокоїв дещо свою жадобу пити, Август витяг з кешені три чи чотири штуки холодної вареної картоплі, і я поглинув їх надзвичайно жадливо. Він приніс із собою потайного ліхтаря, і любе його проміння ледве чи менше мене тішило, як їжа та питво. Але я нетерпливився знати причину довгої Августової відсутности, і він почав розповідати, що сталося на борту за час мого ув’язнення.
РОЗДІЛ IV
Бриг вийшов у море, як я був і думав, десь за годину по тому, як Август приносив мені годинника. Це було двадцяте червня. Треба згадати, що перед тим я пересидів уже в трюмі три дні, і за цей час на борту стояла така невиводна клопітня, така мотанина — надто в головній та офіцерських каютах, що Августові не випадало жодної нагоди мене одвідати без риску одкрити секрет нашого трапу. Коли, нарешті, він прийшов, я запевнив його, що мені йдеться як-найкраще, і тому в дальші два дні він не дуже мною журився — проте, таки виглядаючи нагоди спуститись у трюм. Аж на четвертий день вибралася така нагода. Не раз за цей час йому приходила думка розказати все батькові і зразу випустити мене нагору, але ми все ще пробували в околицях Нантукету, а з деяких слів капітана Барнарда можна було сумніватися, чи він не одправить мене зразу назад, раз довідавшись, що я тут, на борту. До того ж, гаразд роздумавшись, Август — так він казав — не міг собі уявити, щоб мені зайшла яка нужда та щоб у такому разі я сумнівався б заявитись до трапу і дати про себе знак. Отже, усе це зваживши, він рішив не займати мене, аж поки винайде слушну нагоду непомітно мене навідати. Це, як я вже сказав, трапилось аж на четвертий день після того, як він приніс мені годинника — сьомий день, відколи я вперше попав у трюм. Він спустився тоді наниз без води і без харчу, наміряючись перше дати мені знак та викликати до трапу, а тоді повернутися до каюти і доручити мені припас. Зійшовши з такою гадкою в трюм, він спостеріг, що я сплю, бо чути було вельми гучне хропіння. Скільки я міг зрахувати, це мав бути той сон, що зборов мене зразу по повороті від трапу з годинником; отже, він мав тривати принаймні цілі три дні і три ночі! Згодом — із власного досвіду, як і з чужих слів — я мав нагоду ознайомитися із сильним снотворним впливом смороду, що його видає передержуваний старий риб’ячий жир у замкнутому трюмі; і коли згадаю тепер трюм, що в ньому сидів я ув’язнений — а судно ж це здавна було китоловним — так дивуюся радше тим, що я взагалі, раз там заснувши, здолів прокинутись, а не тим, що спав так довго без просипу.