Навіть і тим читачам, що ніколи не бачили Південного Вісника, я не маю потреби вказувати, де кінчиться частина містера По, а починається моя власна: різність бо в стилі сама впадає на очі.
А. Ґ. Пім
Нью-Йорк, липень 1838 р.
РОЗДІЛ І
Я звуся Артур Ґордон Пім. Батько мій був статечний купець; він торгував усяким морським припасом в Нантукеті, де я народився на світ. Дід, із материного коліна, був судовий прокуратор з великою практикою. Велось йому добре в усіх ділах, а надто пощастило із акціями Едґартонського Нового Банку (так його звано давніш). Оцими та й іншими способами він спромігся збити чималу копійку. До мене він ніби мав почуття щиріші, ніж до кого іншого в світі, і я сподівався дістати по ньому більшу частину спадку. Як вийшло мені шість років, він послав мене був до школи старого містера Рікеттса — це був однорукий, ексцентричний джентлмен, добре відомий мало не кожному, хто тільки мав коли нагоду одвідати: Нью-Бедфорд. Я пробував у його школі аж до шістнадцяти, коли полишив його для коледжа містера Е. Роналда, на горі. Тут я заприязнився із сином містера Барнарда, морського капітана, що плавав найбільше в службі у Ллойда та Вреденбурґа — містер Барнард, це також добре відома у Нью-Бедфорді людина, і має, запевне, багато рідні в Едґартоні. Син його звався Август, і був на які два роки старший від мене. Він колись відбув із батьком китоловний рейс на судні «Джон Доналдсон», і раз-у-раз, бувало, оповідав мені про свої пригоди у Південному Тихому Океані. Часто я ходив з ним із коледжа до його домівки і лишавсь там на цілий день, а часто було й ночував. Ми спали в одному ліжкові, і він міг бути певний, що я не засну аж до світу, поки розповідав мені різні історії про тубільців острова Тініяну та про всякі інші місця, де він був, мандрувавши. Кінець-кінцем я захопився його оповіданнями до нестями і помалу відчув страшенну охоту побувати в морі. Я придбав собі за сімдесят п’ять доларів парусний бот — він звався «Арієль». Мав він півпалубу з кабінкою, снасті такі, як бувають на шлюпах; я забув його тоннаж, але ж десять душ могли на нім поміститись без великої тісноти. На цьому судні ми виробляли бувало найшаленіші в світі вихватки; згадавши про них тепер, мені видасться якимсь неймовірним чудом, що я лишився живий і по сей день. Я хочу тут розповісти одну з цих пригод: це буде немов би вступ до більшого, поважнішого оповідання. Одного вечора містер Барнард приймав у себе гості, і на кінець цього вечора ми обоє, і Август, і я, добре таки впилися. Як звичайно велося, я не пішов додому, а ліг спати з Августом. Він заснув наче зовсім спокійно (коли порозходились гості, була вже десь перша година) і не сказав ні слова на свою улюблену тему. Минуло либонь півгодини, що ми полягали, і я вже почав був дрімати, коли Август раптом підхватився і, заклявшись страшною клятьбою, заявив, що ніякі в світі Артури Ґордони не зневолять його заснути, коли із Зюд-Весту дме такий славний бриз. Зроду мені не бувало такого дива: я не міг добрати, що це він замишляє, і думав, що вина й наливки збили його цілковито з глузду. Він заговорив, одначе, зовсім спокійно, кажучи, що він знає — я думаю, він перепився; а проте ніколи ще в світі він не був такий тверезий, як саме тепер. Йому тільки увірилося, що така чудесна ніч, а він качається в ліжкові, мов той собака; він певне рішив устати, вдягтися і вийти — трохи побавитися з лодкою. Не скажу, що мені сталось тоді: заледве він вимовив ці слова, я відчув в собі трепет величезної втіхи та захвату, а його дикий намір видався мені найкраснішою, найрозсудливішою в світі річчю. Надворі заледве не буря гуляла, година була дуже холодна — це був кінець жовтня. Я вихопився, однак, із ліжка, наче в якому екстазі, і заявив йому, що з мене не плохший зух, що й мені остобісіло вилежуватися, як собаці, в ліжкові, що й я готовий на всяку штуку чи витівку, незгірш від якогось Августа Барнарда з Нантукету.
Ми не гаялись із одяганням і поспішили чим-дуж до нашого боту. Він стояв на старій поруйнованій пристані, там, де Панкі та К° мають склад усякого непотрібного мотлоху; здавалось, борти його як не тріснуть — так воно билось у грубі бервена пристани. Август зійшов у нього і взявся вичірпувати, бо він був чи не навпіл повний водою. Докінчивши це діло, ми підняли клівер та ґрот і відважно пустилися в море.
Вітер, як я вже сказав, був сильний, в напрямі із Зюд-Весту. Ніч стояла дуже ясна й холодна. Август став при стерні, а я на палубі коло мачти. Ми мчали з великою скорістю, не мовивши між собою ні слова, відколи рушили од пристани. Потім я запитався товариша, який він збирається держати курс та коли гадає повернути назад. Він посвистав хвилину, а тоді відказав сварливо: «Я іду в море, а ти, як хочеш, забирайся додому». Звернувши на нього очі, я враз побачив, що він був дуже схвильований, дарма що показував таку очайдушність. В місячнім сяйві я міг добре його роздивитися: лице йому було біліше за мармур, а рука так трусилася, що він ледве міг здержати румпель. Я догадався, що тут щось не так, і вельми стривожився. В той час я ще мало знався на керуванні ботом і цілковито залежав тепер від моряцької вмілости свого друга. А тут іще й вітер брався де-далі дужчий, і ми вийшли з-під захисту землі — а я все стидався виявити свій переляк, і мало не півгодини ніяк не порушував мовчання. Та далі я негоден був витримати і узявсь говорити до Августа, що слід би, мовляв, повернути назад. Як і раніш, минула десь певна хвилина, заким він одказав чи показав який знак уваги до моїх намов. «Згодом колись», — вимовив він нарешті; «поспієм — а додому поспієм». Я сподівався такої відповіди, але в тоні цих слів було щось таке, що вони мене сповнили невимовним жахом. Я знову пильно на нього глянув. Губи йому були зовсім сині, а коліна так сильно трусились, що він, здавалось, заледве стояв на ногах. «Бога ради, Август», — скрикнув я, переляканий аж до глибу душі, — «що це тобі? в чім річ? що ти задумав?» «Річ!» — залепетав він, наче у край здивований, пускаючи враз із рук своїх румпель, та й повалився долілиць на дно нашого боту; «річ! — ото ще; ніяка — не річ — н-н-не бачиш — додому їдем?» Аж тут осяйнула мене уся правда. Я кинувсь його підводити. Він був п’яний — як животина п’яний — він уже був негоден ні стояти, ні говорити, ні бачити. Очі йому зовсім оскліли; і коли я, дійшовши крайніх границь одчаю, пустив його з рук, він покотивсь, мов яка колода назад у воду, на дно боту, звідки я був витяг його. Було очевидно, що він випив за вечір далеко більше, ніж я гадав, і що його поведінка в ліжкові була наслідком найвищого стану сп’яніння — такого стану, коли жертва його, як буває із божевільними, часто буває спроможна наслідувати зверхнє поводження людини цілком нормальної, цілком владної у своїх чуттях. Але холод нічного повітря справив на нього звичайний свій вплив — духова енергія почала піддаватися цьому впливові — а туманна свідомість нашого небезпечного становища, що її без сумніву він мав, помогла прискорити катастрофу. Тепер він був у цілковитому нечутті, і, річ певна, мав іще довго лишатися у такому стані.