У цих страшливих обставинах ми лежали, аж поки занявся день — ніби, щоб показати нам іще повніше той жах, що оточував нас. З брига нашого стала не більше як проста колода, що металась по морю капризом кожної хвилі; шторм зростав безоглядно, пориваючи справжнім уже ураганом; не булo нам у земних межах жодних надій на спасіння. Не одну годину перетривали ми в цілковитім мовчанні, кожну мить сподіваючись, що от-от не витримають звязки, або рештки опори нашої підуть за борт, або може який велетенський вал — а їх ціла тьма бурхотала повсюди, навколо нас і над нами — потягне наш недобитий бриг під воду, і заким він спливе наверх, ми подушимось там. Та ласкою Провидіння ми вбереглися від цих неминучих бід і, та’ як опівдні, утішились сяйвом благословенного сонця. Скоро по тому ми спостерегли, що буря вельми упала на силі, і тут, перший раз з учорашнього вечора, заговорив до нас Август, питаючись Пітерса, чи нам є, на його думку, хоч яка можливість порятуватись. Це питання зразу лишилось, без відповіди, і ми вже рішили, що наш покруч десь задихнувся там, на своєму місці; але тут, на велику нам радість, він подав таки голос, хоч і надто слабо. Він сказав, що страшенно страждає; прив’язь так дуже врізалась йому в живіт, що він мусить якось звільнитись од неї, або вже померти, бо несила далі терпіти таку тяготу. Це нас болісно вразило, бо шкода було й гадати допомогти йому будь-яким способом: хвилі бурхали по нас і тепер, як давніш. Ми намовляли його мужньо терпіти біль і обіцяли при першій нагоді зробити полегкість. Він одказав, що невдовзі запізно вже стане, що заким ми спроможемось на поміч, то буде уже по ньому; а тоді, постогнавши хвилю, так і лежав мовчущий. Ми вже поклали, що він помер.
Настав вечір і хвиля так спала, що за п’ять хвилин з-над вітру навряд чи вдаряла на нас більш, як одна; вітер так саме чимало ущух, хоч і тягнув іще з силою доброго шторму. Не чувши від товаришів ні єдиного слова за цілі години, я озвавсь був до Августа. Він одказав мені, але так безголосно, що я не дочув його мови. Тоді я звернувся до Пітерса й Паркера; та ніхто з них мені не відмовив.
Скоро по тому мене мала пойняти часткова якась непритомність, бо найщасніші образи роїлися під цей час у моїй уяві; це були зелені дерева, колихання ланів стиглого хліба, дівочий танок, кінне військо та інші химери. Я тепер пригадую, як в усьому цьому, що ото проходило перед моїм замлілим зором, рух передовсім був провідною ідеєю. Отже, мені не примарилась ні одна непорушна річ, от як дім чи гора, або що — тільки самі вітряки, кораблі, повітряні кулі, здорові птахи, люди на конях, вози у шаленому гоні та інші рухливі предмети, що вироювались нескінченним рядом. Коли я очутився, сонце стояло десь так, я догадувавсь, як на першу годину опівдні. Я насилу спромігся звести собі на мисль різні обставини мого пробування тут і деякий час був у твердому переконанні, що й досі лежу в трюмі, десь коло ящика, а Паркерове тіло уважав за Тигра. Коли я, нарешті, зовсім вернув до свідомости, то побачив, що вітер упав до сили не більше середнього бриза, а хвиля поглядно втишилася, не доходячи далі, як на середину корабля. Моя ліва рука виховзнула із прив’язи — коло ліктя її геть пошмугляло звязками; права вся чисто зомліла і понижче ліктя, здавлена прив’яззю, що сприснула з плеча наниз, страшенно попухла. Дуже мені дозоляла і друга прив’язь, за поперек; вона зашморгнулась так туго, що несила було терпіти. Позирнувши кругом на своїх товаришів, я побачив, що Пітерс іще животів, але груба линва так перетягла йому стан, що він виглядав як перетятий надвоє; коли я заворушився, він слабо двигнув до мене рукою, показуючи на линву. Август не подавав ніяких ознак життя, скулившись між уламків коливороту, так що руки йому зовсім сходились із ногами. Паркер, углядівши, що я рухаюсь, заговорив до мене, питаючись, чи я маю досить снаги, щоб увільнити його; що коли б я здобувсь яко мога на силу та зумів його розвязати, то ми ще зможемо врятуватись — а ні, то погинемо всі. Я сказав йому, щоб не падав духом, а я постараюся розвязати його. Пошукавши в штанях, у кешені, намацав свій ніж і, по кількох безуспішних спробах, нарешті розкрив таки його. Тоді, орудуючи лівою рукою, я увільнив із прив’язи праву руку, а потім перетяв на собі і всі інші звязки. Але, спробувавши зворухнутись із місця, я побачив, що не володаю зовсім ногами і негоден звестися, ані якось двигнути правою рукою. Сказавши це Паркерові, він порадив мені полежати кільки хвилин спокійно, тримаючись за коливорот лівою рукою — щоб кров почала обертатись. Так я й зробив, і замлілість моя почала помалу зникати; я спромігся рухнути перш одною ногою, тоді другою, а скоро потому став трохи двигати й правою рукою. Тоді, посуваючись з якнайбільшою обережністю, не встаючи на ноги, поплазував я до Паркера і незабаром перерізав на ньому всі пута; поминув певний час і він теж повернув собі власть над своїм тілом. Тут ми, не гаявши часу, увільнили з прив’язи Пітерса. Вона глибоко перерізала йому пояс шерстяних штанів, протяла дві сорочки і вп’ялася в пахи; коли ми попустили линву, кров так і линула звідти. Та скоро ми це зробили, як Пітерс уже заговорив. Здавалось, йому одразу полегшало; він міг рухатись куди легше, ніж я або Паркер, і це безперечно тим, що пустилася кров.