Власне, аварія з бригом, навіть дальша утрата вина та черепахи, не поставила б нас у становище гірше, ніж досі — хіба те, що зникла та простиня, що нею ми спромогались були підловляти дощову воду, та глек, де ми її запасали. Річ у тім, що, як виявилось, усе дно нашого брига, почавши на два-три фути від поясу аж до кіля (та й самий кіль) вкрите було великими скойками; їжа була з них прегарна і вельми тривна. Таким чином, уся ця подія, що її ми так дуже боялись, вийшла нам, під двома важливими поглядами, скорше на користь, аніж на шкоду: вона нам одкрила запас поживности, що його, при певній ощадності, ми не вичерпали б і за місяць; з другого боку, вона змінила на краще наше становище на судні — нам зробилось на нім куди вільніше і безпечніш, ніж досі.
Але трудності добування води затуляли нам усі вигоди від переміни в нашім становищі на судні. Щоб бути готовими скористатися скільки можна з першого дощу, ми поскидали були сорочки, збиравшись пустити їх у роботу, як раніше простині; але не надіялись, звісно, назбирати цим способом, хоч і в найкращих обставинах, більше як ⅛ пінти воднораз. Цілий день не показувалось і ознаки хмар; терпіли ми спрагою незносно. Вночі Пітерс заснув неспокійним сном на яку годину, а мені мої прикрі болещі не дали затулити очі ні на єдину мить.
5 серпня. Сьогодні злегка повіяв бриз і погнав на нас багато всяких уламків; нам пощастило знайти межи ними одинадцять невеличких крабів, і з них мали ми кільки разів прегарну їду. Кожушки на них були зовсім м’які; отож, поїдали ми їх цілком, і вони ніби не так наганяли нам спрагу, як скойки. Не бачивши між дерев’ям жодного сліду акул, ми зважились і скупатися, і пробули у воді годин чотири–п’ять; в цей час наша спрага ніби дуже поменшала. Вельми собі освіжились і зночували куди вигідніш, ніж учора, бо кожен трохи таки заснув.
6 серпня. Цього дня ощасливив нас буйний і довгий дощ, від полудня аж до ночи. Гірко ми шкодували за глечиком та сулією, бо хоч яке в нас раніш благеньке було знаряддя ловити дощ, ми б були налили одну, може й дві ці посудини. А так, то мусили вдовольняти спраготу тим, що давали своїм сорочкам пройти водою, а тоді викручували: утішний напій лився нам просто в горло. Так проминув нам цілий день.
7 серпня. Якраз на світанку, ми обоє водночас угляділи парус на сході;він явне наближався до нас. Ми повітали світле це видовище довгим, хоч і слабим кличем захвату і зразу взялись подавати які тільки можна було знаки, вимахуючи сорочками, стрибаючи, скільки нам дозволяла наша недужність, навіть гукаючи на всю силу легенів, даром що корабель був од нас не менш як на п’ятнадцять миль. Та що ж! він таки підходив все ближче, і ми бачили, що коли він не змінить курс, то надійде доконче так близько, щоб забачити нас. Десь годину потому ми вперше розгляділи на борту людей. Це була довга, низька, з марселями шхуна; мачти її виглядали похило; на фор-марсовім парусі вона мала чорне кружало; команда, як видно, була в повнім числі. Ми дуже тривожились, бо не могли собі уявити, щоб звідти нас не угляділи, і боялись, що нас покинуть отак на загин: подібне диявольське варварство, хоч як це видасться неймовірним, нераз бувало на морі при дуже подібних обставинах — і чинили його істоти, що їх таки вважано за людей[5] 5. Та на цей раз, милостю долі, нам судилося щасливо помилитись, бо саме тут ми спостерегли на палубі чужинця раптовий рух; зразу потому він звив британський флаг і, повернувши круто до вітру, пішов просто на нас. За півгодини ми вже були в кабіні. Як виявилось, це була «Джен Ґай» з Ліверпуля; капітан Ґай вів її на промисли та торговлю у Південні моря та Тихий океан.
РОЗДІЛ ХІV
«Джен Ґай», це була ладна шхуна з марселями, місткістю на сто вісімдесят тонн. Ніс вона мала незвичайно гострий, і під вітром, у гарну годину, я зроду не бачив прудкішого бігуна. Але для простого морського судна вона мала не так уже добрі властивості, ще й далеко глибше сиділа в воді, ніж це годилось для торгу, що до нього її призначалося. Для цієї спеціяльної служби треба більшого судна, і не так глибоко осадженого — скажім, від 300 до 350 тонн. Воно мусило б мати барковий такелаж, та й взагалі іншу будову проти звичайних у Південних морях кораблів. Зовсім конечна річ, щоб воно було добре озброєне. Годилось би мати на нім, скажім, десять або дванадцять двадцятифунтових коронад та двоє-троє довгих дванадцяток разом із мідними мушкетами, та збройниці при кожному марсі, закриті наглухо од води. Якорі та линви мусили б бути далеко тривкіші, ніж це потрібно для якого іншого промислу; а найперше, команда мала б бути численніша і чинніша — як на таке судно, то не менше душ п’ятдесят-шістдесят придатних до служби моряків. На «Джен Ґай» було їх тридцять п’ятеро, всі годящі до служби (це крім капітана та штурмана); але вона не так добре була озброєна, та й взагалі устаткована, як того пожадав би мореплавець, досвідчений у труднощах та небезпеках цього роду торговлі.
5
«Натурально було б запитатися, як вони могли пропливти таку відстань у найчастіше одвідуваній частині Атлантичного океану і ніхто їх не виявив. Їх поминуло понад дванадцять парусів. Один корабель підійшов так близько, що вони могли ясно одрізнити людей на палубі та на мачтах, що вдивлялись на них; але, на тяжке розчарування цим зголоднілим, замученим холодом страдникам, люди ті заглушили в собі веління жалю, підняли паруси і безсердечно покинули їх па згубу».