1811 року острів Трістан одвідав капітан Гейвуд на «Нереї» і знайшов тут трьох американців; вони проживали на островах, запасаючи тюленячий олій та шкіри. Один з цих людей, па ім’я Джонатан Ламберт, називав себе правителем краю. Він тут очистив і обробив акрів шістдесят землі і мав намір ростити кофійну рослину та цукрову трость; насіння йому достачив американський посол в Ріо-Жанейро. Але кінець-кінцем це селище закинуто, і 1817 року острови забрав під свою руку Британський Уряд, виславши сюди партію з мису Доброї Надії. Правда, що він тут удержавсь недовго, та коли Британська власть забралася звідси, натомість осадилися дві чи три англійські родини, незалежно від Уряду. Двадцять п’ятого березня 1824 року, дорогою з Лондону на Ван-Діменову Землю, зайшов сюди капітан Бервік на «Джеффрі» і знайшов англійця, найменням Ґласс, колишнього капрала британської артилерії. Він приписував собі власть правителя над островами і мав під рукою чоловіків двадцятеро й одного та жінок троє. Він хвалив здоровий клімат країни та плодючий ґрунт островів. Людність найбільше промишляла тюленячим олієм та шкурами, продаючи їх на мис Доброї Надії, бо Ґласс мав власну невеличку шхуну. На час нашого прибуття островами відав той таки самий правитель, але маленька його громада уже зросла: п’ятдесят шестеро на Трістані та менший гурт — сім душ — на Солов’їному острові. Ми легко розжилися тут усяким потрібним припасом — овець, свиней, бичків, кролів, домашньої птиці, кіз, риби було в них достатком, а городини до схочу. Ставши на якір під самісінький берег більшого острова, на вісімнадцяти сажнях глибини, ми як-найзручніше могли переправляти все потрібне на борт. Капітан Ґай виміняв також у Ґласса п’ятсот тюленячих шкур та трохи слонової кости. Ми стояли тут тиждень; під цей час вітри завівали найбільше з півночи та заходу, година стояла хмарна. П’ятого листопада ми рушили на південь та захід, наміряючись учинити пильний розшук островів Аврори, що за їх існування ішла велика суперечка.
Відкрив їх ніби-то здавна, аж 1762 року, командир судна «Аврора». 1790 року капітан Мануель де-Оярвідо на судні «Принцеса» Королівської Філіппінської Компанії, заплив, як він запевняв, впрост поміж них. 1794 року еспанський корвет «Атревіда» відбув спеціяльну мандрівку, щоб визначити точне становище цих островів, і в часописі, виданому 1809 року Королівським Гідрографічним Товариством у Мадриді, про цю експедицію говориться так: «Корвет «Атревіда» виконував у своїм околі, від 21-го до 27 січня, всі належні спостереження і виміряв хронометрами різницю широт між цими островами та портом Соледад на Мальнінас. Островів є троє; лежать вони щільною купою на однім меридіяні; середній трохи нижчий, двоє інших можна бачити на 27 географічних миль звіддалі. Спостереження, зроблені на борту «Атревіди», дали, що до точного становища кожного острова, такі висновки. Найдальший на північ лежить під 52° 37′ 24″ південної широти, 47° 43′ 15″ західньої довготи; середній — під 53° 2′ 40″ південної широти, 47° 55′ 15″ західньої довготи; дальший на південь — під 53° 15′ 22″ південної широти, 47° 57′ 15″ західньої довготи.
Двадцять сьомого січня 1820 року капітан Британської флоти Джемс Веддел вийшов із Стетен-Ленду, також на розшуки Аврори. Він доповідає, що, учинивши найстаранніший розшук, обійшовши не тільки точки, вказані командиром «Атревіди», але й по всіх напрямках довкола, він не зміг виявити жодних признак землі. Такі суперечні твердження змусили й інших мореплавців пошукувати за цими островами, і чудно сказати: которі з них обшукали кожен дюйм океану, де мали бути острови, і не знайшли нічого, а інші знов, ще й немало, заявляють твердо, що бачили їх, а навіть підходили до самих берегів. Отже, капітан Ґай намірявся зробити, що тільки можна, щоб розвязати це питання, таким дивним способом оспорюване.[6] 6
Ми провадили далі свій курс на південний захід, при змінній годині, аж поки двадцятого опинились в оспорюваній околиці, під 53° 15′ південної широти, 47° 58′ західньої довготи — себто дуже близько до місця, де означувано найдальший на південь острів групи. Не знайшовши жодного знаку землі, ми направились далі на захід, на рівні південної паралелі 53°, аж до західнього меридіяну 50°. Потім взяли курс на північ, аж до південної паралелі 52°; тоді повернули на схід і пішли цією паралеллю, перевіряючи шлях подвійним виміром висот, вранці і ввечері, а меридіянні висоти — по планетах та місяцю.
Дійшовши таким чином на схід до меридіяну, що проходить західнім берегом Ґеорґії, ми попрямували далі цим меридіяном, поки не досягли широти, що з неї вийшли були. Тоді перебігли весь обійдений обшир моря по діягоналях, повсякчас тримавши на мачті дозір і вельми старанно вівши свої розшуки протягом трьох тижнів — година весь час стояла гарна, ясна, без єдиної хмарки. Звичайна річ, ми пересвідчились зовсім певне: коли й існували тут давніш якісь острови, нині від них не лишилось жодного сліду. Повернувши згодом додому, я довідався, що цю саму місцевість 1822 року обшукав із рівним старанням капітан Джонсон на американській шхуні «Генрі» та капітан Морелл на американській шхуні «Оса» — обоє з подібними до наших результатами.
6