Выбрать главу

РОЗДІЛ ХІХ

Ми дійшли до селища години за три, бо воно лежало углиб країни більше як на дев’ять миль, а дорога туди пролягала скелястою містиною. На дорозі Ту-вітів гурт (усі сто десять дикунів із кену) що-хвилі посилювавсь невеличкими купками, по двоє, по шість, десять душ; вони приставали до нас, мов би випадком, на різних поворотах шляху. Тут видно було таку систематичність, що я не міг не відчути певного підозріння і висловив капітанові Гаю свої здогади. Та відступатись було вже запізно, і ми вирішили, що найбезпечніше нам буде показувати цілковите довір’я Ту-вітовій доброчесності. Отже, ми йшли собі далі, не спускаючи з дикунів обачного ока, не даючи їм себе порізнити і втасуватися поміж нас у середину. Таким способом, перейшовши стримчастий яр, ми нарешті прийшли до зборища осель, що було, як нам казано, єдине на цілий острів. Коли ці оселі показалися нам перед очі, ватажок заходився щось вигукувати, часто повторюючи слово Клок-клок: це, як ми думали, була назва селища, а може родове ім’я для всякого села.

Оселі були найзлиденніші, які лиш можна собі уявити, і, в одміну від найдикіших навіть із відомих людству племін, на будову були неоднакові. Деякі з них (ці, як ми взнали, належали так званим Вампус або Ямпус, старшинам краю) були зроблені так: дерево, зрізане футів на чотири від кореня, а над ним нап’ято велику чорну шкуру, попущену звідти складами до землі — під нею дикун і має собі домівку. Інші оселі складені були із здорових гіляк, не очищених навіть від посохлого листя; обіперши їх, під кутом у сорок п’ять градусів, на глиняний вал, без ніякого ладу отак накидано на п’ять-шість футів увись. Которі знов були такі: просто яма, викопана сторч у землі, а зверху покрита таким самим гіллям — коли пожилець хоче туди увійти, він це гілля одсуває, а зайшовши, знов прикриває яму. Небагато було ще інакших, прилаштованих між розногами стоячого дерева; при цьому частину горішніх гілок перерізувано, так що вони похилялись на нижні і, таким чином, давали добрий захист від негоди. А найбільше було малих, неглибоких печер, нарочито, як видно, викопаних по узбіччях крутого кряжа — цей кряж складався з якогось каменю, подібного до шаповальської глини, і обмежував селище з трьox сторін. Під порогом кожної такої примітивної печери лежала невелика кам’яна брила, і пожилець, виходячи з печери, старанно заставляв нею отвір — не скажу для чого, бо камінь цей був убільшки такий, що закривав отвір не більше як на чверть.

Це село, коли тільки признати йому таку назву, лежало у глибоченькій долині, і добратись до нього можна було тільки з півдня, бо всі підступи в інших напрямках перетинав той стримчастий кряж, що за нього оце я згадував. Посеред долини біг дзюркітливий струмінь тої самої дивовижної води, що описана вище. Коло осель ми побачили кільки чудних створіннів, на вигляд ніби зовсім свійських. Найбільша із цих звірин складом тіла і писком нагадувала нашу звичайну свиню; але хвіст воно мало вкритий шерстю, а ноги стрункіші, ніж в антилопи. В рухах було незграбне, мляве; ніколи не лучалося бачити, щоб воно спробувало бігти. Помітили ми також кільки звірин, дуже подібних до першої постаттю, але тілом довших, ще й порослих чорною шерстю. Навкруги дріботіло багато всілякої домашньої птиці — це, здається, й була тубільцям найперша харч. Ми здивувались, углядівши поміж ними цілком освоєних чорних альбатросів: час від часу вони вилітали до моря по здобич, але завсіди вертали додому, в село, а плодилися на південному узбережжі. Як звичайно, в гурті із ними жили тут і їхні товариші ― пінгвіни, але ці ніколи не йшли за ними до дикунських домів. Між іншою домашньою птицею були тут качки, дуже мало одмітні від наших, з мережаною спинкою, чорні баклани, та ще велика птиця, ніби схожа на лунь, але ж не м’ясоїдна. Риби, як видно, було достатком. Підчас нашого гостювання ми бачили сушену скельну треску, лосося, синіх дельфінів, макрель, чорну рибу, ската, угрів, слонову рибу, головнів, камбалу, рибу-папугу, кожанку, барабулю, гека, палтусів, паракутів і без числа інших порід. Ми також спостерегли, що в більшості риба ця була така сама, як на Оклендських островах, себ-то на широті зовсім низькій — всього п’ятдесят перший південний градус. Було тут багато і ґалліпаґської черепахи. Дикого звіра ми бачили мало — жодного великого і жодного із відомих нам порід. В дорозі переповзали нам стежку одна чи дві змії, на вигляд страшні; проте, тубільці на них не дуже вважали, тож ми вирішили, що це не отруйні змії.