Наблизившись із Тувітом та його гуртом до села, нам назустріч висипала з галасливими вигуками велика юрба; ми знов могли розібрати в цім галасі тільки оте незмінне Анаму-му! та Лама-лама! Ми дуже здивувались, побачивши, що ці нові пришельці були начисто голі, а шкури носили тільки ті люди з човнів. Здавалось, і зброю усю, що була в країні, мали в себе ці самі люди, бо між селищанами і знаку її не було. Жінок та дітей було тут багато, і жінкам не бракувало того, що можна назвати повабністю особи. Вони були високі, стрункі, мали гарні форми, і красували грацією та вільними манірами, що таких не знайдеш у цивілізованім суспільстві. Правда, що губи їм, як і в чоловіків, були товсті, незграбні — навіть сміявшися. Ніколи з-за них не одкривались зуби. Волосся мали тендітніше, як чоловіки. Поміж цими голими селищанами вибралось би хіба десятеро чи дванадцятеро таких, що мали на собі, як Ту-вітові люди, одежу із чорних шкур, а за зброю списи та важенні палиці. Ці неначе мали поміж іншими велику силу, їх завсіди узивано титулом Вампу. Їм належали і оті палаци із чорних шкур. Подібний до них Ту-вітів дім стояв у середині селища і був од інших дещо просторіший та краще зложений. Дерево, що служило йому опорою, зрізано футів на дванадцять, або-що від кореня, і якраз під цим зрізом оставлено кільки гілок; на них і нап’ято покрівлю, щоб не загорталася всередину. Саму покрівлю, з чотирьох здоровенних шкур, звязаних дерев’яними спичками, приплішено на споді кілочками, позаганявши їх крізь шкури у землю. Долівку застелено сухим листям, немов килимом.
До цієї хати нас і повели, з превеликою повагою — а юрби тубільців так і сунули облавом вслід за нами. Ту-віт усадовився на листвяному килимі і показав на знаки, щоб і ми так зробили за його прикладом. Ми послухались і опинилися таким чином в надзвичайно невигідному, чи не критичному становищі. Нас було дванадцятеро на землі, а дикуни, числом не менше як сорок, посідали навпочіпки довкола — так тісно, що коли б стався який заколот, ми негодні були не то що ужити зброї, ба й на ноги звестися. Така тиснява була не тільки під шатром, а й знадвору, де скупчились, мабуть, усі до одного мешканці з цілого острова: вони не потоптали нас на смерть завдяки хіба безнастанним зусиллям та галасові Ту-віта. Та найпершою нам запорукою була все-таки присутність поміж нами самого Ту-віта, і ми, як за найкращий спосіб вив’язатись із цієї скрути, рішили триматися щільно побіля нього, і при першім вияві ворожих намірів забити його.
Після того гармидеру відстановлено все-таки деякий лад, і тоді ватажок звернувся до нас із довженною промовою, дуже подібною до отії першої, що її говорилося на човнах, хіба що тепер натискувано більше на Анаму-му, а Лама-Лами поменшало. Ми вислухали цей привіт у глибокім мовчанні, а тоді капітан Ґай відказав на нього, запевняючи ватажкові довічну свою приязнь та доброзичливість, ще й на кінець промови подавши йому подарунок — кільки разків синього намиста та ніж. При цьому ми дуже здивувалися, що од намиста монарх ураз одвернув свого носа, мов би гребував ним; зате ніж сподобавсь йому безмірно, і він зразу наказав подавати їду. Її передавано до шатра по через голови присутніх, а складалась вона з животрепетних нутрощів якоїсь невідомої звірини — мабуть, чи не тих тонконогих свиней, що ми ото бачили, підходивши до села. Спостерігши, що ми не дамо собі ради з цією стравою, він узявсь нам на приклад убирати принадну, цю їжу ярд за ярдом, поки нам несила вже стало терпіти, і ми почали виявляти такі очевидні ознаки заворушення в шлункові, що привели Його Величність в несказане зачудування — таке, що хіба перед дзеркалом він пережив сильніше. Одначе, ми таки не схотіли одвідати ласощів, що стояли перед нами, постаравшись дати йому на здогад, що саме не маємо жодного апетиту — і на цім закінчивсь наш приязний déjeûner[8] 8.