Опис природи цього важливого торговельного продукту та способів, як його заготовляється, може здадуться не без інтересу читачеві, і я не можу знайти догіднішого місця про це розповісти, ніж саме отут. Наступну, вельми придатну для зрозуміння справи замітку взято з новітнього оповідання про подорож у Південні моря.
«Це є той молюск із Індійських морів, що в торговлі його знають під французьким назвиськом biches de mer («морські ласощі»). Коли я не дуже в цім помиляюся, знаменитий Кюв’є зве його gasteropeda pulmonifera. Його збирається силу по узбережжях Тихоокеанських островів, і збирається особливо на китайський ринок, де на нього стоїть велика ціна — мабуть, не менша, ніж на велико-уславлені їстивні пташачі гнізда; можлива річ, що гнізда ці складаються з желятинової матерії, що її певна порода ластівок визбирує з тіла отих молюсків. Biches de mer не мають ні раковини, ні єдиної ніжки, ні взагалі яких відростків, тільки два протилежні органи: ковтальник та відхідник; але з поміччю своїх еластичних боків, вони, як гусінь або черва, можуть лазити на мілкому. Тут, пролітаючи низько над водою, їх нашукує певна порода ластівок і, вгородивши їм у м’якоть свій гострий дзьоб, витягає з них волокнувату, подібну на гуму матерію; вона, висохши, утворює міцні стіни ластовиних гнізд. Звідси назва gasteropeda pulmonifera.
«Молюск цей формою подовгастий; убільшки буває він різних розмірів, від трьох до вісімнадцяти дюймів довжиною (я бачив кількох таких, що мали у довжину не менше двох футів). Упоперек вони майже круглі, мавши тільки невеличку пласковину з того боку, що ближчий до дна; завгрубшки від одного до восьми дюймів. Вони вибираються на мілке в певну пору року — мабуть, плодитися, бо ми часто знаходили тут їх парами. До берега вони наближаються під той час, коли сонце найдужче проймає воду та нагріває її, і забрідають часто так мілко, що як заходить відплив, вони зостаються на сухому, виставлені під сонячний пал. Але плід свій вони не виводять, видно, в мілкій воді, бо нам не лучалось ніколи бачити їхнього нащадку; та й дорослих завсіди бачено, що приходять вони зглибока. Живляться вони найбільше тим класом зоофітів, що вироблює коралі.
«Звичайно biches de mer ловиться на глибині трьох-чотирьох футів; потім їх виносять на берег і нарізають з одного боку ножем (надріз роблять на дюйм чи більше, залежно від розмірів молюска). Через цей наріз видавлюють із середини нутрощі — на подобу вони зовсім однакові, як у інших малих мешканців водяної глибини. Тоді миють молюска і до певного ступеня проварюють — тут не можна ні перегріти, ні недогріти. Потім на чотири години їх закопують у землю, а тоді знову недовго варять; після цього всього сушать, чи на вогні, чи на сонці. Сушені на сонці ціняться дорожче, але поки на сонці висушиться один пікуль (133½ фунтів), вогнем можна висушити тридцять пікулів. Аби лиш як слід посушити — а далі їх можна зовсім безпечне тримати в сухому два і три роки; проте, раз на кільки місяців, приміром, чотири рази на рік, треба їх оглядати, чи не проймає вогкість.
«Китайці, як говорено вище, уважають biches de mer за незвичайно розкішну страву — вірять, що вона чудодійним робом живить і покріплює людське тіло, відстановлює сили, виснажені надмірними втіхами. Перший сорт стоїть дуже високо на Кантонському ринкові ― дев’яносто доларів пікуль; другий сорт ― сімдесят п’ять доларів; третій ― п’ятдесят доларів; четвертий ― тридцять доларів; п’ятий ― двадцять доларів; шостий ― дванадцять доларів; сьомий ― вісім доларів; восьмий ― чотири; а малі партії дають часто більший зиск на Маніллі, Сінгапурі та в Батавії».
Отже, поєднавшися із тубільцями, ми зразу заходитилися вивантажувати на берег усе потрібне знадіб’я, щоб наготовитись до будування та розчистити ґрунт. Вибрано простору, рівну містину близько східнього берега бухти, на належній відстані від головного рифу, де малося добувати biches de mer; води й лісу було на цім місці достатком. Всі ми стали як-найщиріш до роботи і, на велике диво тубільцям, незабаром уже нарізали досить лісу і хутко обробили його на зруб; за два чи три дні робота так далеко поступила наперед, що ми могли безпечне довірити решту трьом людям, що мали тут залишатися. Це були: Джон Карсон, Алфред Гарріс і Пітерсон (всі, як здається, з Лондону), що заявилися на цю службу охотою.
Поки закінчився місяць, ми вже мали усе наготові для від’їзду. Одначе, ми ще раніш зговорилися одвідати на прощання село, і Ту-віт так упірливо допоминався, щоб ми відбули цю обіцянку, що нам видалося нерозумним ображати його кінець-кінцем відмовою. Гадаю, що під цей час жоден із нас не мав ні найменшого підозріння що до добрих намірів дикунської людности. Поводилися вони всі надзвичайно пристойно, запопадливо допомагали нам у роботі, достачали, часто задарма, всякий продукт, і ні разу не потягли ні жодної речи ― а як вони високо цінили скарби, що їх ми мали з собою, це було видно із надзвичайних виявів радости, кожен раз коли ми щось дарували їм. Жіноцтво особливо було в кожнім ділі до нас уважливе, і, взявши усе загалом, ми були б десь найпідозрілішими з людей, коли б узяли собі що-найменшу гадку про зраду ― супроти того люду, що так добре вітав нас. Небагато ж треба було часу, щоб показати усю цю видиму лагідність наслідком не чого як глибоко укритого наміру знищити нас і довести, що оці острів’яни, так надзвичайно поміж нами шановані, належали до найбрутальніших, найкровожерніших, без краю лукавих негідників, які лиш плямили коли собою лице землі.