Відхід Ту-віта дозволив нам вийти із своєї схованки та розвідати гору понад проваллям. Ярдів на п’ятдесят від провалля ми нагляділи невеличке джерело і його водою утишили палючу свою спрагу. Неподалеки від цього джерела знайшли кільки кущів з горіхами, таких, як я вище згадував. Скуштувавши горіхів, ми взяли їх у смак — вони дуже нагадували звичайний англійський горіх. Ми зразу набрали їх повні шапки, зложили в запас у яру і вернулися ще зібрати. Пильно заклопотавшися цим збиранням, нас наполохало раптом якесь шарудіння в кущах, і ми вже налагодились утікати назад до сховища, як тут із кущів поволі і трудно знявся здоровий, чорний птах, із породи чапель. Я так стерявся, що не знав що робити, але Пітерс настільки володів собою, що спромігся до нього підбігти, заким він од нас відлетів, і зразу вхопив його за шию. Кричав і пручався він страшно; ми вже гадали пустити його, щоб цей шум не потривожив яких дикунів — вони ж і досі могли таїтись десь близько. Та врешті удар ножем звалив його долі, і ми потягли свою здобич у яр, повітавши себе, що тепер, у кожному разі, маємо досить м’яса на цілий тиждень.
Далі ми знову вийшли на довідки і зважились одійти південним схилом гори на чималу відстань, але не натрапили більше нічого, годящого на їду. Отже, назбиравши трохи хмизу, ми повернули назад, надто що вгляділи два великі гурти тубільців; навантажені пограбованою здобиччю, вони простували в село і, диви, ще могли нас побачити, проходивши повз нашу гору.
Друга наша турбота була про те, щоб зробити яко мога надійнішою нашу схованку; для цього ми заличкували гіллям отой отвір, що крізь нього, як я розказував, вибравшись із глибу провалля до площадки, ми побачили клаптик синього неба. Лишили тільки манісіньку шпарку, таку, щоб лиш бачити бухту без небезпеки, що нас углядять знизу. Зробивши це діло, ми потішилися безпечністю нашого становища, бо тепер були цілковито укриті від людського ока, поки сидітимем у яру та не здумаємо вийти на гору. Ми не бачили жодних слідів, щоб у цій ямі бували коли дикуни; але зате нам не мало прийшлося задуматись над можливістю, що розколина, якою ми сюди брались, тільки зразу оце й утворилася, через падіння протилежної скелі, що сюди, може, зовсім немає іншого шляху. І ми вже не стільки тішились думкою про цілковиту нашу безпечність від гибели, як настрашилися, щоб не зостатись без ніяких абсолютно засобів до спуску. Ми рішили, скоро випаде добра нагода, розслідити всю чисто вершину гори. Тимчасом через прозір ми стежили за пересуванням дикунів.
Вони вже зовсім розруйнували судно, і тепер лаштувалися запалити його. Трохи згодом ми угляділи, як з головного люку встав великими клубами дим, а скоро по тому бухнула з баку густа маса полум’я. Такелаж, мачти, рештки парусів зайнялися вмить, і вогонь нагально розлився по палубі. І досі ще на ній оставалось багато дикунів, розбиваючи здоровими камінюками, сокирами, гарматними кулями всякі металічні звязки, мідь та заліззя. На березі, в човнах та на плотах гурт-на-гурт було не менше як десять тисяч тубільців, за винятком тих юрб, що, навантажившись здобиччю, направлялися вглиб нашого острова та на довколишні острови. Ми прочували уже катастрофу, і справді, не помилились.
Насамперед до нас дійшов різкий удар (ми ясно відчули його з нашого місця, ніби легку гальванічну хвилю), але видимих oзнак вибуху не настало. Дикунів це, видно, вразило — вони кинули на мить свою метушню та галас. Тільки вони зібрались були знов узятись до свого діла, як тут раптом з палуби бухнула маса диму, мов би чорна, важка громова хмара — а тоді, наче з самого нутра, знявся високий плин яристого полум’я, висотою, здавалося, на чверть милі — тоді зразу вогонь виром розвився ушир — тоді, в одну мить, все повітря, мов силою чуда, захрясло диким хаосом дерева, металу, обривками людських тіл ― і тоді, нарешті, повним розмахом вдарив скажений здвиг, поваливши нас нагло додолу, а злива дрібних уламків руїни сипом сипнула повсюди навколо нас.