Минув деякий час, поки я зібравсь на достатню рішучість, щоб пуститись слідом за ним; але врешті намігся таки. Пітере, спускавшися, скинув геть сорочку; дов’язавши до неї свою власну, я мав потрібну прив’язь. Скинувши вниз знайдений у проваллі мушкет, я прикріпив цю прив’язь до кущів і хутко пустився вниз, намагаючись енергією рухів розвіяти трепет, що його я не міг змогти яким іншим способом. Цього мені добре вистало на перші чотири чи п’ять ступнів; але далі я враз відчув, як уява моя повниться жахливим виром думок про велику глибінь, що її я ще мав під собою, та про хисткі, ненадійні кілочки та ямки, що були мені єдиною опорою. Даремне я силкувавсь одігнати від себе ці гадки і твердо тримати свій погляд на рівній поверхні гори, впрост перед собою. Що пильніше зусилювавсь я не думати, то більш мої здогади набирали живущої сили, набирали жахливої чіткости. Врешті настала та мисленна криза, що так страшна буває в усіх подібних випадках — хвиля, коли ми починаємо передхоплювати почуття, що з ним ми падатимем — уявляти собі млость, і нуд, і останнє зусилля, і півнепритомність, і кінцеву гіркість нагального стримголов падіння. І тепер ці здогади справджували на мені свою реальність, і в дійсності насували на мене всі ці уявні страхи. Я почував, як мої коліна різко вдарялись одне об одне, а тимчасом пальці мої певне, хоч і помалу, ослаблювали свій стиск. В ушах мені дзвеніло, і я говорив собі: «це на смерть мою дзвонить!» І тут мене поняла необорна жадоба поглянути вділ. Я негоден був, я не хотів упиратись очима в скелю, і з диким, недовідомим чуттям і жаху, і полегкости одвернув свій зір униз, у безодню. На одну мить мої руки конвульсивно заклякли в стискові, і, в лад із цим рухом що-найлегша тінь думки про остаточне спасіння промайнула в моєму мозкові — в дальшу мить всю мою душу пройняла жадоба упасти; порив, пристрасть, жадання — ніяк непідлеглі моїй волі. Я попустив одразу зажим руки на кілкові і, одвернувшися півоборотом від кручі, задержався так іще на мить, б’ючись об голе її лице. Але тут голова мені пішла обертом; пронизливий і примарний голос заверещав у вухах; зловорожа, понура, туманна постать враз зринула десь піді мною; і, слабо зідхнувши — серце мені мов порвалось — я похилився і впав їй в обійми.
Я зомлів, і Пітерс піймав мене у падінні. Він із свого місця на дні провалля спостеріг, що коїлося зі мною, і бачивши неминучу мені небезпеку, силкувавсь бадьорити мене всім, що лиш міг надумати; але я так змішався розумом, що негоден був його слухати, не мав і свідомости навіть, що він взагалі щось говорить до мене. Нарешті, вглядівши, як я захитавсь, він поспішив мені в поміч нагору і виспів якраз, щоб врятувати мене. Коли б я упав, всією вагою, прив’язь моя конче мала б тріснути, і я полетів би у прірву; а так, то він якось спромігся легко спустити мене, так що я безпечне завис у повітрі, аж поки вернулась до мене свідомість. Це тривало десь чверть години. Очутившись, острах мій геть уже одлетів; я почувавсь мов би іншою зовсім істотою і, з деякою дальшою поміччю від товариша, щасливо спустився на дно провалля.
Тепер ми опинилися недалеко від того яру, що став нашим друзям могилою, на південь від заваленої кручі. Це була містина дивовижної дикости; вигляд її нагадав мені описаний мандрівниками той зловісний край, що позначає собою колишній обшир занепалого Вавилону. Не кажучи вже за уламки скелі, що здіймалися хаотичним бар’єром на північ, земна поверхня скрізь була вкрита величезними горбами, мов би руїнами якоїсь гігантської штучної будови; дарма що докладний огляд не показував ніби й подоби штучности. Скрізь лежав валом шлак та великі безформні брили чорного граніту, перемішані з мергелевими брилами, поцятковані ті і ті металом.[10] 10 Рослинности не було ніде й признаки через усю цю безрадісну площину, скільки сягало око. Бачили декільки величезних скорпіонів та всяких плазунів, що їх взагалі у високих широтах не буває.
Нам насамперед треба було підкріпитися їжею, і тому ми рішили направитись до морського берега, що лежав од нас не дальше як на півмилі; малося піймати там черепаху, що ми їх, бачили кільки із нашої схованки на горі. Ми пройшли вже кільки сот ярдів, пробираючись обережно між величезними скелями та горбами, коли враз, тільки ми повернули за ріг, на нас вискочило із малої печерки п’ятеро дикунів і ударом палиці звалили Пітерса долі. Коли він упав, весь гурт кинувсь на нього в’язати — я тимчасом мав змогу опам’ятатись від несподіванки. Мушкет у мене був і тепер, але дула його так погнулась при падінні у прірву, що я геть одкинув його, як непотріб, волівши довіритись на пистолі, що їх ми старанно тримали в порядкові. З ними поскочив я до напасників, стріливши вряд раз за разом. Двоє упало, а один, що саме намірився вгородити Пітерсові списа, скочив на ноги, не виконавши свого наміру. Отак увільнивши товариша, нам уже не лишилося далі великого клопоту. Пітерс мав також пистолі, але розважливо остерігся вживати їх, покладаючись на тілесну свою силу — а вона таки справді геть повершала усе, що мені випадало коли бачити. Вихопивши в дикуна, що упав додолу, його палицю, він потрощив черепи тим трьом іншим, убиваючи кожного враз, одним помахом кия; так ми стали повними переможцями.
10