Сінто — це особливий погляд на світ, природу і суспільні відносини, що сягає коренями в міфологію та покони тих племен, які освоювали архіпелаг. Основні ідеї релігії: саморозвиток (світ розвивається сам по собі, і добре вже те, що він є); сила життя — звідси природне для японців відчуття краси (моно-но аваре) і мистецького смаку (згадаймо: милування квітами, листям осінніх кленів, чистого снігу, горою Фудзі тощо); єдність природи і людини — немає поділу на живе і неживе, живе все, а в людині живе боже єство — камі, щось ніби іскри божої; богів — камі — безліч, до їх числа належать духи гір, річок, каменів, дерев, вітру, покровителі ремесел... духи предків, ці боги пронизують весь світ, і іскра божа є у всьому.
Конфуціанство — особлива філософська система, зведення настанов і правил, розроблених древнім китайським мислителем Кун-цзи (Конфуцієм). Згідно із вченням, першоосновою всього є «Тянь» (Небо). Це всемогутня першооснова, як і Земля, створює все суще і керує ним. Усі явища життя — результат взаємодії двох начал — чоловічого «ян» та жіночого «інь». Людина має діяти згідно з принципами «жень» (ієрогліф людина), куди входять скромність, доброта, милосердя, альтруїзм тощо, і строго виконувати норми «Гі» — етикету, обрядів і благопристойності. Особливо важливий принцип — «сяо», шаноби дітей до батьків (перш за все до батька). Діти мають не тільки поважати батьківську волю, але й виконувати її без заперечень, як волю Неба. (В Японії цей принцип називається «оябун-кобун».) Сім’я — головна складова суспільства і держави. Тож конфуціанське вчення вподобали можновладці й еліти суспільств як Китаю, так і Японії. В Японії воно поступово вкорінювалось у часи Середньовіччя і досі є важливою моральною основою суспільства.
Буддизм прийшов у Японію в VI столітті й залишається співмірною з сінтоїзмом поширеною в країні релігією (за статистикою, в сучасній Японії кількість вірян більша за кількість населення). Це перша світова релігія, добре знана науковцями, тому деталізувати суть вчення не будемо. У VI столітті (552 р., науковці називають також 538 р.) тексти, що висвітлюють його суть (сутри), дійшли в Японію. (Автор цих рядків сподобився бачити інкунабули зі Священними сутрами у броньованому сховищі бібліотеки університету Рюкоку в Кіото.) Попервах опорою буддизму в країні стали храми столиці Нара, підтримувані правлячими кланами, а поширення цієї релігії в державі пов’язано з іменем Сьотоку Тайсі. Принцу-регенту приписують честь перейменування країни Ямато в сучасну назву Ніхон («країна сонця, що сходить»), але головна його заслуга — створення державного законодавства (так звані Закони Сьотоку Тайсі 604 р.). Слід зауважити, що до того в країні Ямато не було ніякого документа, що регламентував би управління державою. Законодавча робота, яка тривала майже сотню років, завершилася створенням кодекса законів «Тайхорьо» (701—704 рр.). Згідно з кодексом, найвищим органом держави став Дадзьокан (Велика рада) при імператорі. Рівним йому був Дзінгікан (Релігійна рада), що контролював обряди, свята («мацурі») та службу священиків. Велика рада держави очолювалась канцлером, а його замісниками були два міністри («правої руки» та «лівої руки»). Їм підпорядковувались вісім міністрів — воєнний, правосуддя, народних справ, громадських справ, церемоній, імператорського двору, палати імператорських справ і казначейства. Найбільш важливими були ті, що займалися справами імператора і двору, особливо міністерство церемоній, фактично служба протоколу.
Вищезазначена схема організації держави усталилася в часи остаточного оформлення держави Ніхон (VII—VIII ст.), утвердилася в добу Нара і Хейан (VIII—XIII ст.). Вона була дещо трансформована в епоху Сьогунату і була замінена під час буржуазно-демократичних реформ ери Мейдзі (1867—1894 рр.), коли Японія стала конституційною монархією.
Запозичена з Китаю система організації держави дозволила усталити господарське життя. За китайською архітектурною традицією була спланована і розбудована столиця Нара. Створено територіальну вертикаль влади: на початок IX ст. було 66 провінцій і близько 600 повітів та містечок; закладені стратегічні напрями-дороги (до), які зв’язали столичний регіон країни з окраїнами й існували декілька сотень років. Від столичного регіону (кіннай) на захід ішли Санйодо уздовж Внутрішнього Японського моря, Сан’їндо уздовж узбережжя Японського моря, Нанкайдо — морська дорога до берегів Сікоку та Кюсю; на схід — Токайдо — дорога на схід уздовж узбережжя, Тосандо — гірська дорога на схід, Хокурікудо — дорога через північні гірські перевали. В епоху Хейан на них уже був доволі помітний рух: наприклад, у «Повісті про Ґендзі» жриця провідного сінтоїстського храму на півострові Ісе їде на схід по Токайдо, а Ґендзі у вигнання — на захід човном уздовж узбережжя Внутрішнього Японського моря. (Японці зберегли деякі ділянки цих історичних доріг. Автор цих рядків побував на збереженій для туристів старовинній частині Токайдо біля перевалу Адзума і польовій дорозі на березі острова Біва, що була колись Хокурікудо. На їх проїзних частинах здатні були розминутися хіба що два вершники.)