Чутка про красу внучки Дадзай-но сьоні розійшлася повсюди, й місцеві залицяльники почали засипати її листами, але недовірлива і невдоволена годувальниця не хотіла про них чути й поширила серед людей таку відповідь: «На виду вона не гірша за інших, але має одну дуже велику ваду, тож я вирішила нікому її не показувати, а постригти в монахині й, поки живу, тримати при собі». І відразу тоді люди пустили поголос: «Виходить, що внучка покійного Дадзай-но сьоні — каліка! Як жаль!» Від таких слів годувальниці бувало моторошно. «Як усе-таки перевезти панну в столицю і повідомити про неї батькові? Коли вона була маленькою, він, напевне, бавив її, то, може, і тепер не залишить напризволяще?» — казала вона, вимолюючи у богів і будд допомогу.
А тим часом дочки і сини годувальниці, встигнувши вийти заміж та одружитися, осіли на цій землі, і хоча їхня мати мріяла про повернення, столиця ставала для них щораз дальшою і недосяжнішою. Поступово пізнаючи навколишній світ і відчуваючи, яка в неї гірка доля, дівчина тричі на рік дотримувалася великого посту з надією на краще майбутнє. До двадцяти років її краса досягла такого розквіту, що було жаль, якби вона пропала в цій глушині.
Сім’я годувальниці жила тепер у провінції Хідзен. Місцеві юнаки з усіх хоч трохи відомих родин, почувши про красу внучки покійного Дадзай-но сьоні, безперестанку докучали годувальниці численними листами. І був серед них якийсь Тайфу-но ґен, що належав до могутнього роду з провінції Хіґо і користувався в цій місцевості великим впливом. Попри свій неотесаний норов Тайфу-но ґен мав славу шанувальника прекрасного, який мріяв оточити себе жінками-красунями. Тому, почувши про дівчину, поспішив написати годувальниці: «Хоч би який в неї був ґандж, я готовий заплющити на все очі й узяти її за дружину». Така його настирливість годувальниці не сподобалась і вона відповіла: «Ні, ні, про це не може бути й мови! Внучка вирішила стати монахинею». Незадоволений відповіддю Тайфу-но ґен особисто приїхав у Хідзен. Покликавши до себе синів покійного Дадзай-но сьоні, він узявся вмовляти їх: «Якщо ви виконаєте моє прохання, то я так само обіцяю бути вам корисним». І перед його спокусою не встояло двоє молодших синів. «Спочатку нам було шкода віддавати її за людину низького походження, але такого надійного покровителя, як пан Тайфу-но ґен, ми не знайдемо... А от якщо він розгнівається, то хто нас захистить?.. Хоча вона благородного роду, але ж батько не визнає її за свою дитину. Тож навіщо нам її тримати під замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася... Хтозна, може, саме для цього їй судилося потрапити в ці краї? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?... Тайфу-но ґен не звик до поразок і, як розгнівається, то хтозна-що вчинить», — лякали молодші сини годувальницю і сестер.
Годувальниця впала в розпач, а її старший син, Буґо-но суке, заявив: «Е ні, це нікуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слід забувати про батьків заповіт. Нам треба щось придумати й відвезти нашу панночку до столиці». Заголосили й дочки годувальниці: «Її бідна мати бозна-де блукає, але ми все ж сподівалися, що натомість її дочці пощастить знайти собі гідну пару... А так, вийшовши заміж за провінціала, вона зовсім пропаде...»
Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, — можливо, виною тому була упередженість годувальниці, — справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»[38].