Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, — сказав Тайфу-но ґен, — то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки — це надто велика честь для мене... Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю...» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить... Просто в мене серце розривається від жалю...» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її. Тутешні боги й будди можуть виконати моє прохання!» — хвалькувато заявив Тайфу-но ґен і зажадав призначити день зустрічі з внучкою, але годувальниця ухилилася від певної відповіді також у вельми провінційному дусі: мовляв, кінець весни — несприятливий день для одруження.
На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:
Видно, цей вірш мені удався...» — додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.
Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:
«Стривайте! Що ви хочете сказати?» — запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів...» — пояснили вони. «О, справді... — кивнув Тайфу-но ґен. — Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», — сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.
Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», — сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, — з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, — яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.
Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути: