відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.
Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? — раптом сказав хтось із веслярів. — Ззаду наче летить якесь маленьке човенце...». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», — думала годувальниця.
Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» — і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проникливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі...» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину...» «Що ж вони тепер роблять? — думав він. — Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати про пережите під час утечі, то не витримав і заплакав. «В країні гуннів я дарма покинув дружину і дітей...»[41] — вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» — думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.
Дізнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятій лінії, втікачі знайшли в її оселі тимчасовий притулок. Хоча ця місцевість вважалася столицею, але заможні й успішні люди тут не селилися, тож довелося годувальниці разом з дітьми та панночкою жити в середовищі злиденних міських перекупок та крамарів без жодного надії, особливо тепер, з наближенням осені, коли згадки про минуле ставали все сумнішими, а думки про майбутнє — були вкриті туманом.
І Буґо-но суке, їхня єдина надія, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньої підтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходіл. Повертатися назад не годилося, тож нічого іншого йому не залишалось, як дорікати собі за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусі. Його молоді супутники, спираючись на родинні зв’язки, роз’їхалися хто куди або повернулися на батьківщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зітхала і вдень, і вночі. «Мамо, не треба так побиватися! — заспокоював її Буґо-но суке. — Я знайду вихід. Заради нашої панни я ладен життя віддати, і за це мене ніхто не осудить. Навіть якби я досяг високого становища, я не міг би жити спокійно від самої думки, що віддав її в руки такого неотеси. Я не сумніваюся, що боги й будди виведуть її на правильну дорогу. Недалеко звідси є святилище Хацімана[42], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура і Хакодзакі. Залишаючи нашу провінцію, ми просили бога допомагати нам у дорозі. І тепер, повернувшись до столиці, маємо невідкладно поїхати до святилища і віддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».
І Буґо-но суке таки вмовив панночку піти на прощу до святилища Хацімана. Дізнавшись у тамтешньої людини, що в святилищі досі служить монах, один з п’яти верховних його служителів, що добре знав його покійного батька Дадзай-но сьоні, він закликав його до себе й попросив супроводжувати панночку під час прощі. Потім Буґо-но суке послав її помолитися до буддійського храму в Хацусе. «Навіть у Морокосі[43] богиня милосердя Каннон з Хацусе славиться чудодійною силою, — сказав він, — тим паче вона не обійде своєю милістю нашу панну, яка прожила довгі роки в глухій провінції нашої країни». Було вирішено, що заради такої милості дівчина піде туди пішки, і вона, хоч і не звикла до таких випробувань, таки послухалась і подалася до храму. «За які злочини в попередньому житті я мушу поневірятися в цьому світі? Якщо моя мати покинула цей світ, то пожалій мене і відведи до неї! — благала вона богиню Каннон. — Якщо ж вона ще жива, то покажи її мені!» Хоча дівчина зовсім не пам’ятала матері і не уявляла собі її обличчя, проте щоразу, коли їй ставало особливо сумно, зітхала: «От якби матінка була зі мною!» Виснажена довгим шляхом, вона так ослабла, що, коли на четвертий день на варту Змії[44] прочани насилу дісталися до місцевості під назвою Цубаіці, вона, остаточно знесилівши, почувалася мало не мертвою.