«Після того як мене, маленьку дитину, яка навіть не вміла ходити, відвезли у далеку провінцію, час промайнув швидко, немов короткий сон...» — тихо сказала вона нарешті своїм юним голосом, дуже схожим на колишній материн. «А її відповідь дуже розумна», — подумав Ґендзі і, всміхнувшись, відповів: «Мабуть, ніхто, крім мене, не зрозуміє, як тяжко довелося вам поневірятися...» А потім, віддавши Укон відповідні вказівки, він вийшов.
Дівчина справила на нього приємне враження, і, зраділий, він розповів про неї дружині. «Оскільки всі ці роки вона виростала в глухій провінції, то я побоювався, що вона матиме жалюгідний вигляд, але виявилося, що вона поводиться з такою гідністю, перед якою мені самому стає ніяково. Отож я не приховуватиму таємниці її перебування у нас і тим заохочу таких гульвіс, як принц Хьобукьо, навідуватися в нашу садибу. Адже раніше тут не було юних дівчат, які могли б їх сюди привабити. Подивимося, як швидко вони втратять свою зверхність, коли ми про неї якнайкраще потурбуємося...»
«Ви — дивний батько! Адже не годиться насамперед думати про те, як зацікавити залицяльників», — дорікнула йому Мурасакі. «Якби я колись був таким досвідченим, як зараз, то поводився б з вами так само й заволодів би вашим серцем лише після перемоги над суперниками», — сміючись, відповів Ґендзі, й Мурасакі зашарілася своїм юним і чарівним обличчям. Присунувши до себе туш з пензликом, він нашвидкуруч вивів на аркуші паперу:
«От несподіванка!» — промовив він ніби сам до себе. «Схоже, дівчина — жива пам’ять про жінку, яку він, напевне, глибоко любив», — подумала Мурасакі.
Ґендзі розповів про свою нову дочку також Юґірі, порадивши йому заприязнитися з панночкою, і той відразу навідався до неї. «Хоча я не є дуже помітною особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навіть не брав участі у вашому переїзді...» — сказав він вельми гречно, здивувавши служниць, обізнаних із справжнім станом речей.
Колись дівчині здавалося, що не буває розкішнішої оселі за будинок покійного Дадзай-но сьоні на Цукусі, але тепер вона побачила, що її не можна навіть порівнювати із садибою Великого міністра. Тут усе, починаючи з меблів, вражало вишуканістю і шляхетністю, а близькі люди — Ґендзі та Юґірі — були настільки приязними і прекрасними, що тепер і Сандзьо вважала Дадзай-но дайні нікчемою. А про войовничого Тайфу-но ґена вона згадувала з жахом. І сама дівчина, і Укон відчували, що в усьому зобов’язані рідкісній вірності Буґо-но суке. Розуміючи, що без сторонньої допомоги панні буде незручно жити, Ґендзі підібрав для неї службовців Домашньої управи і дав їм відповідні доручення. Буґо-но суке став одним з таких службовців. Довгих років, проведених у провінційній глушині, наче й не було. Він уважав для себе великою честю те, що міг у будь-який час дня і ночі заходити в садибу Ґендзі, давати розпорядження слугам й наглядати за їхнім виконанням. Про таке він не смів колись і мріяти. А ще не міг сподіватися, що Великий міністр настільки щиро турбуватиметься про них, прибульців з далекої провінції.
Наприкінці року Ґендзі подбав про оздоблення покоїв панночки та святкове вбрання для її служниць з увагою, на яку заслуговують особи високого походження. Хоча він не бачив вад в її зовнішності, але разом з тим побоювався, що провінційне виховання вплинуло на її смаки. А тому, щоб уникнути несподіванок, ретельно оглянув одяг різноманітних покроїв та відтінків, який пошили для неї найкращі майстри. «О, як багато вбрання! — сказав він дружині. — Треба розділити його справедливо, щоб ніхто не ображався». Мурасакі веліла принести одяг з Високого імператорського гардеробу, а також з власних покоїв, і все це розкласти перед Ґендзі. Він був захоплений тим, як майстерно дружина вибрала вбрання з неповторною яскравістю і свіжістю барв та їхнім вишуканим поєднанням. Переглянувши шовки, доставлені з різних майстерень, і вибравши темно-бузкові та червоні, Ґендзі велів досвідченим немолодим служницям розкласти їх по скриньках і коробках.