«Мені довелося взяти на себе турботи про адзарі[76] з храму Дайгодзі, — вимушено усміхнувшись, відповіла вона. — І я нічого не змогла пошити для себе. Навіть мою хутряну накидку він забрав, от і мерзну тепер». Ішлося про її старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.
Звичайно, щирість дочки принца Хітаці була вельми зворушливою, але її простота здавалася трохи надмірною. А втім, сам Ґендзі говорив з нею відверто.
«Та забудьте вже про хутряну накидку! Похвально, що ви віддали її мандрівному монаху, щоб вона замінила йому солом’яний дощовик. Але чому ви нехтуєте спіднім одягом? Сьогодні вам не завадило б натягнути на себе штук сім-вісім, одне поверх одного. Якщо я щось забуду, нагадайте мені. Бо я забудькуватий і через особисті, й державні справи...» — сказав Ґендзі й велів слугам відчинити комору в будинку навпроти і принести звідти вбрання з гладкого й візерунчастого шовку.
Хоча будинок на Другій лінії не був занедбаним, але, оскільки сам Ґендзі не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тільки сад, як і раніше, вабив людські погляди. Шкодуючи, що немає кому милуватися квітучими сливами,
ніби сам до себе, промовив Ґендзі, але, мабуть, жінка нічого не зрозуміла.
Зайшов він і до монахині-мирянки Уцусемі. Вона, людина сумирної вдачі, жила тихо й скромно, майже відлюдкувато, переоблаштувавши більшу частину кімнати у домашній вівтар і проводячи дні в молитвах. Ґендзі глибоко зворушила її самовідданість у дотриманні приписів буддійського вчення. Прикраси для сутр і статуї Будди, різноманітне начиння і глеки для священної води свідчили про її відмінний смак і любов до краси. Сама вона сиділа, сховавшись за вишуканою зеленувато-сірою завісою так, що видніли тільки кінці рукавів, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволі схвильований спогадами, він сказав, ковтаючи сльози: «Справді, краще було б, якби я тільки здалеку мріяв про острів в затоці Мацуґаура[78]. Моє почуття до вас завжди приносило мені лише смуток. Та, мабуть, тепер наша дружба вічно радуватиме нас...»
«Нарешті я глибоко зрозуміла, що ви невипадково взяли мене під свою опіку», — відповіла зворушена монахиня.
«Я знаю, що завинив перед вами тим, що колись не один раз порушував ваш душевний спокій і за це болісно каюся перед Буддою. Але тепер ви, мабуть, зрозуміли, що на світі немає чоловіків настільки безкорисливих, як я».
Здогадавшись, що він знає про негідну поведінку її пасинка, жінка зніяковіла. «Та хіба може бути кара гіршою за ту, що до кінця життя я з’являтимуся перед вами в цьому жалюгідному вигляді?» — сказала вона й гірко заплакала. Уцусемі здавалася тепер розсудливішою і спокійнішою, ніж колись, і знехтувати нею, монахинею, просто так Ґендзі не міг, та оскільки жартівливий тон за подібних обставин був недоречним, то розмовляв він з нею загалом про минуле й сучасне, а іноді, поглядаючи в бік покоїв дочки принца Хітаці, думав, зітхаючи: «От шкода, що з тією навіть так поговорити неможливо...»
Було чимало й інших жінок, якими він опікувався. Провідуючи їх одну за одною, він лагідно казав: «Хоча буває, що я не навідуюся до вас по кілька днів поспіль, але ніколи про вас не забуваю. Тільки остання розлука на цьому скінченному життєвому шляху не залишає надії. Бо ми навіть не знаємо, як довго життя триватиме...» Кожній з цих жінок Ґендзі приділяв належну увагу. І хоча він сам досяг високого становища, але не був зарозумілим і чванливим, а ставився до всіх зі свого оточення привітно, не зважаючи на їхні ранги і звання. Тож багато хто жив, покладаючись тільки на його доброту.
Того року відбувалася Пісенна хода. Вийшовши з Імператорського палацу, процесія попрямувала до палацу Судзаку, а звідти до садиби Великого міністра. Шлях був довгий, і на Шостій лінії співаки з’явилися вже перед самим світанком. У сяйві місяця, що плив у безхмарному небі, сад, присипаний легеньким сніжком, виблискував невимовною красою. Серед придворних було тоді чимало чудових музикантів, тож у садибі Великого міністра флейти звучали по-особливому. Ґендзі заздалегідь розіслав запрошення жінкам, і вони, як глядачки, розмістилися в лівому і правому флігелях і на обох галереях. Панна із Західного флігеля[79], перейшовши в Південні покої, зустрілася з дочкою пані Акасі. Пані Мурасакі, відгородившись завісою, теж брала участь в їхній розмові.