«Хіба ви чимось гірші за інших жінок? І чому вам так не пощастило в житті? Через які вчинки у попередньому народженні вам судилися всі ці нещастя?..» — сказала мати, дивлячись на дочку, і раптом відчула страшний біль. Видно, злий дух напав на неї у тяжку хвилину, і вона раптом почала непритомніти, а її тіло холонути. Монах Ріссі поспішив виголошувати нові обітниці й голосно промовляти заклинання. Хоча він раніше твердо заприсягся до кінця свого життя залишатися відлюдником у горах, але тепер, заради матері принцеси спустившись сюди та зазнавши невдачі, був готовий розбити жертовник і безславно повернутися у гори, бо, мовляв, сам Будда ним невдоволений. Тож він із ще більшою ревністю взявся підносити молитви. Розгублена принцеса плакала, і, далебі, її горе можна було зрозуміти.
Коли у будинку панувало сум’яття, принесли листа від Юґірі. Якимось чином почувши про це, нещасна мати здогадалася, що він не прийде і сьогодні. «О, навіщо я послала йому цього листа? — картала вона себе. — Тепер доччине ім’я буде остаточно спаплюжене». Їй ставало все гірше, і невдовзі її дихання обірвалося. Немає слів, щоб описати горе її близьких. Матір принцеси здавна переслідували злі духи. Нерідко бувало й так, що життя ніби покидало її, а тому, сподіваючись, що і тепер у хвору просто вселився такий дух, монахи стали молитися ще ревніше. Але, на жаль, все було марно.
Нещасна дочка припала до мертвої матері, немов готуючись піти на той світ разом з нею. «На жаль, тепер уже нічого не можна вдіяти, — переконували її служниці. — Хоча це й гірко, але повернути її з останньої дороги неможливо. Навіть якщо ви цього дуже хочете. Подумайте, що своїми риданнями ви шкодите її душі. Вам краще відійти від неї». Хоча вони намагалися відірвати принцесу від матері, нещасна заціпеніла від горя і не розуміла, що відбувається навколо. Розбивши жертовники, більшість монахів розійшлася. Залишилися лише ті, без кого не можна було обійтися. Стало ясно, що це кінець, і в будинку запанували сум і безнадія.
Звідусіль надходили листи із співчуттями з приводу нещастя, про яке стало відомо бозна-як швидко. Юґірі, приголомшений несподіваною звісткою, прислав гінця одним з перших. Співчуття надійшли і з дому на Шостій лінії, і від Великого міністра у відставці. Сумна звістка про смерть матері принцеси дійшла також до Імператора-монаха{22}, який прислав надзвичайно зворушливого листа. Побачивши його, принцеса вперше підвела голову від узголів’я. «Хоча я і знав, що Ваша мати здавна тяжко хвора, — писав Імператор-монах, — але, на жаль, не приділяв цьому належної уваги, бо звик чути про її недугу. Але чи варто про це говорити тепер? Я добре уявляю собі, як гірко Ви страждаєте, і щиро співчуваю Вам, але пам’ятайте, що така доля судилася всьому живому на світі, і змиріться».
Хоча сльози засліпили очі принцеси, вона все-таки відповіла батькові. Оскільки її мати заздалегідь заповідала не зволікати з похороном, то, виконуючи її волю, намісник провінції Ямато, її племінник, узяв на себе його проведення. Принцеса просила дозволити їй ще трохи побути перед останками матері, але, на жаль, для цього не залишалося часу. До того ж саме в такий сумний час з’явився Юґірі.
«Я мушу їхати сьогодні ж, бо наступні дні несприятливі для співчуттів», — заявив він своїй челяді, уявивши собі, як горює принцеса. Хоча жінки радили не поспішати, але він все-таки вирушив до Оно.
Дорога здалася Юґірі нестерпно довгою, а коли він прибув на місце, то побачив невимовно скорботне видовище — частину будинку, призначену для церемонії, яка була завбачливо відокремлена темними завісами і ширмами. Служниці провели Юґірі в західні покої. До нього вийшов і намісник провінції Ямато і крізь сльози почав дякувати йому за співчуття. Влаштувавшись на галереї коло бічних дверей, спиною об поруччя, Юґірі покликав жінок, але жодна з них, прибитих горем, не зголосилася з ним говорити. А втім, коли збудження від звістки про приїзд Юґірі вляглося, до нього вийшла пані Косьосьо. Він довго мовчав, не в змозі вимовити й слова. Зроду він не мав схильності плакати з найменшого приводу, проте вигляд будинку і засмученої принцеси справили на нього гнітюче враження, засвідчивши непостійність світу як для інших людей, так і для нього самого.
«Навіщо я так легко повірив, що вашій матері стало ліпше, і заспокоївся? — сказав він нарешті. — Але сталося раптом щось жахливе: я наче прокинувся зі сну». «Так наче не через нього мати страждала останніми днями?» — подумала принцеса. Навіть якщо смерть матері була неминучою, все одно прикро, що вона якось пов’язана з цією людиною. Тож принцеса навіть не захотіла відповідати йому.