«Що ж нам сказати панові Удайсьо? — занепокоїлися жінки. — Адже він, така висока особа, швидше за всіх приїхав... Хіба можна бути такою невдячною?..» «Придумайте щось самі. Я не знаю, що відповісти», — сказала принцеса, навіть не встаючи з постелі. Та чи можна було її звинувачувати?
«Пані сама зараз ледве жива. Я повідомила їй про те, що ви приїхали», — доповіла гостеві Косьосьо.
Побачивши, що жінки задихаються від ридань, Юґірі лише додав: « Мені нічого більше сказати, щоб її заспокоїти. Я візьму себе в руки і приїду пізніше, коли принцеса оговтається... Але чому ж все сталося так раптово?..»
Розповівши йому потроху, хоч і не все, що саме тривожило хвору в останні дні, Косьосьо винувато додала: «Напевне, ви думаєте, що я вам дорікаю... Але сьогодні я почуваюся настільки розгубленою, що, може, нехотячи, й сказала щось не те... Принцеса вкрай засмучена, але так буде не завжди. Тож сподіваюся, що ви поговорите з нею, коли вона трохи заспокоїться...» По цих словах, побачивши, що вона й справді не тямить себе від пережитого, Юґірі перестав її розпитувати.
«Правду кажучи, я й сам наче блукаю в непроглядній пітьмі... Постарайтеся заспокоїти свою господиню, а я сподіватимусь хоч на якусь відповідь...» Юґірі зволікав, хоча й розумів, що йому, людині з високим становищем, не годиться залишатися в будинку у такий час. Тож зважаючи на те, що навколо було чимало людей, він таки вирішив піти.
Юґірі хоч і не очікував, що похорон буде призначено на ту ж саму ніч і така поспішність неприємно вразила його, проте, довідавшись про це, викликав людей зі своїх навколишніх маєтків, розпорядився надати потрібну допомогу близьким покійної і лише після цього вирушив додому. Тільки завдяки Юґірі церемонія пройшла з належною урочистістю, хоча для її підготовки було вкрай мало часу. Намісник провінції Ямато не знав, як висловити йому свою вдячність за це. Після похорону, коли у неї вже не залишилося навіть останків матері, ридаючу принцесу поглинув ще більший відчай. «Краще було б, якби вони з матір’ю не були такими близькими», — думали, дивлячись на неї, служниці, охоплені поганими передчуттями. Намісник провінції Ямато подбав і про поминальні обряди. «Вам не слід залишатися самій у такому сумному місці, — сказав він принцесі. — Тут ваша душа не матиме спокою». Однак принцеса відмовилася їхати, а вирішила залишитися тут назавжди, щоб, дивлячись на дим, що піднімався від випалювання деревного вугілля на вершині сусідньої гори, згадувати про покійну матір. Монахи, що залишилися в будинку на час жалоби, розмістилися у відгороджених перегородками приміщеннях східної частини будинку, на галереях та в кімнатах для служниць. У західних передніх покоях, уже прибравши всі прикраси, оселилася сама принцеса. Час минав, настав дев’ятий місяць, проте вона, засмучена горем, не відрізняла дня від ночі.
Настала сумовита пора, коли з гір дув пронизливий вітер, з дерев обсипалося листя, похмуре небо сповіщало про наближення осені, а рукава принцеси ні на мить не висихали... «Якби життя залежало лише від примх душі{23}...» — нарікала вона. Журилися також її служниці. Від Юґірі щодня приїжджали гінці із співчуттями. Щоб розвіяти сумний настрій монахам, які невтомно молилися за покійну, він надсилав їм дари, а принцесі писав зворушливі й ніжні листи, в яких щире співчуття чергувалося з докорами, але вона навіть не дивилася на них. Роздумуючи над тим, що спричинило материну смерть, вона мимоволі доходила висновку, що, може, хвора і не переставилася б так скоро, якби не взяла надто близько до серця того, що сталося під час тих злощасних нічних відвідин Юґірі... На жаль, мати пішла зі світу, так і не знайшовши спокою. Сама згадка про Юґірі доводила її до розпачу, і сльози наверталися на очі. Служниці не сміли ані згадувати про нього.
Зі свого боку, не отримуючи від принцеси жодного слова у відповідь, Юґірі спочатку пояснював її мовчання пережитим потрясінням, від якого вона ще не встигла отямитися. Але час минав, і поступово його охопила тривога. «Будь-якому смутку раніше чи пізніше настає кінець, — думав він з досадою. — Невже вона настільки по-дитинячому наївна, що нічого не розуміє? Інша річ, якби я писав їй про щось зовсім банальне — про метеликів або про квіти... Та хіба засмучена людина не повинна відчувати подяки й приязні до всіх, хто прагне висловити їй співчуття? Я добре пам’ятаю, яким горем стала для мене смерть бабусі Оомія, набагато більшим, ніж, скажімо, для Великого міністра у відставці{24}, який, сприймаючи її лише як щось неминуче, дбав насамперед про дотримання зовнішньої пристойності. Пам’ятаю, його поведінка дуже засмутила мене тоді. І навпаки, я був дуже вдячний батькові{25} за те, що він з незвичайною увагою поставився до всіх поминальних обрядів, хоча і був пов’язаний з покійною тільки через мене. До речі, саме тоді я зблизився з Ґон-дайнаґоном{26}, розважливим юнаком з добрим і чутливим серцем... Він мені відразу сподобався». Ось такі думки, одна за одною, линули у його голові вдень і вночі.