А тим часом його дружина{27}, стурбована його стосунками з принцесою, дивувалася: «Що ж там сталося? Отже, це правда, що він листувався з її покійною матір’ю, але...» Тож, коли Юґірі лежав у задумі, дивлячись на вечірнє небо, дружина передала йому через сина листа. На маленькому клаптикові паперу було написано:
«Видно, думка про суперницю не виходить у неї з голови, — посміхнувшись, подумав Юґірі. — Але щодо покійної, вона помиляється...» І він не став зволікати з відповіддю:
Завжди знайдеться причина для смутку...»
«Видно, він щось приховує від мене» — тяжко зітхнула дружина, вкрай засмучена не лише світом, що як роса на листі, нетривкий.
А тим часом Юґірі, змучений мовчанням принцеси, знову вирушив до Оно. Спочатку він планував дочекатися сорок дев’ятого дня — закінчення жалоби, але не зміг. «Навіщо тепер приховувати те, про що і так всі знають? — думав він. «Краще вже зробити так, як зробив би кожен на моєму місці, щоб досягти своєї мети», — вирішив він, не звертаючи уваги на підозри дружини. «Якщо ж принцеса опиратиметься, я покажу їй листа, у якому її мати дорікає мені за «одну лише ніч», тож вона аж ніяк не може вважати себе незаплямованою...» — думав він самовпевнено.
Після десятого дня дев’ятого місяця поля і гори були такими чарівними, що навіть нечутлива людина не могла б залишатися байдужою. На тлі шуму, зірваного поривами гірського вітру з дерев та кущів, листя, що навздогін одне за одним спадало вниз, ледь чутно лунали урочисті голоси монахів, які читали сутру, і когось, хто славив будду Аміду. Жодних інших ознак присутності людини не було. Олені, ховаючись від пронизливого осіннього вітру, тулилися біля огорожі або ховалися, не лякаючись шуму тріскачок, в яскраво-жовтих рисових полях і подавали звідти свої тужливі голоси. Десь поруч гуркотів водоспад, оглушливо перебиваючи людські думки. У пожовклій траві безсило згасали голоси комах, і лише стебла тирличу завзято тяглися вгору, гордовито виблискуючи краплями роси. Звісно, у цих прикметах осені не було нічого незвичного, але час і місце сповнювали їх нестерпним смутком.
Юґірі підійшов до знайомих бічних дверей і зупинився у задумі, щоб помилуватися садом. На ньому було м’яке верхнє вбрання — носі, з-під якого красиво просвічувало нижнє із густо-червоного блискучого шовку. Слабкі промені призахідного сонця несподівано засліпили йому очі, й він поспішив закрити обличчя віялом, та зробив це таким граціозним рухом руки, що служниці захоплено зітхнули: «Хіба це не жіночий жест?..Е ні, жінка б так не зуміла...».
Коли він викликав Косьоьсьо, на його обличчі сяяла усмішка, здатна розвіяти будь-які невеселі думки. Оскільки галерея була досить вузька, то, побоюючись, що решта служниць за завісами можуть підслухати їхню розмову, Юґірі попросив: «Підійдіть ближче... Не уникайте мене... Невже ви гадаєте, що я знічев’я, наче чужий, пробиваюся в гори? Та ще й у такий густий туман... — і, навмисне перевівши погляд на гори, наполегливо повторив: —Ну ще трохи ближче, ще...». Тож Косьосьо вирішила, підсунувши до нього сіру завісу, влаштуватися за нею, старанно підібравши поділ свого вбрання. Треба сказати, що Косьосьо доводилася молодшою сестрою намісника провінції Ямато і двоюрідною сестрою Другої принцеси і, крім того, з дитинства виховувалася у домі покійної, а тому і її жалобний одяг був набагато темнішим, ніж в інших жінок.
«Я добре розумію, наскільки глибоко принцеса переживає наше спільне горе — смерть матері, — скаржився Юґірі, — та, як згадаю про її невимовно жорстоке ставлення до мене, то відчуваю, ніби душа готова мене покинути. Я більше не можу терпіти підозрілі погляди людей...» І, розповідаючи про останній лист матері принцеси, Юґірі гірко заплакав.
А Косьосьо, також уся в сльозах, відповіла: «Тієї ночі, не дочекавшись вашої відповіді, мати настільки ослабла, що здавалося, от-от помре. А коли вночі вона знепритомніла, то, очевидно, тоді на неї і напав злий дух, який уже давно її переслідував. Таке й раніше неодноразово з нею траплялося, особливо після того, як захворів пан Ґон-дайнаґон... Проте і того разу вона знайшли в собі сили, щоб ожити й заспокоїти засмучену дочку... О, якби ви знали, в якому розпачі тоді була принцеса. Вона майже не приходила до тями...» Косьосьо раз у раз замовкала й тяжко зітхала.