«Авжеж, я знаю, якою нещасною і безпорадною почувається ваша пані, — відповів Юґірі. — Вибачте за зухвалість, але хто, крім мене, може стати їй тепер опорою? Її батько живе високо у горах, остаточно порвавши зв’язки зі світом. У його монастир, загублений серед хмар, і листи не завжди доходять. Постарайтеся пояснити їй, наскільки нерозумно ставитися до мене так холодно. У кожного своя доля, визначена попереднім народженням. Вона не хоче залишатися у цьому світі, але хіба життя залежить від її волі? Якби так було, то їй не довелося б страждати через розлуку з матір’ю». Але Косьосьо лише зітхнула у відповідь. Десь недалеко голосно закричав олень. «В осінніх горах олень кинув клич...»{28} — мимоволі згадав Юґірі і вимовив:
відповіла Косьосьо. Нічого особливого в її пісні не було, але, вимовлена доречно, тихим голосом, вона здалася Юґірі вельми зворушливою.
Він знову звернувся до принцеси, і вона передала через Косьосьо суху відповідь: «Тепер моє життя — немов страшний сон. Як тільки я хоч трохи опам’ятаюся, то скористаюся нагодою, щоб подякувати вам за неодноразові відвідини...». «О, яка ж вона жорстока!» — зітхнув Юґірі й вирушив додому.
По дорозі додому, поглядаючи на чарівне осіннє небо, на якому так яскраво сяяв місяць тринадцятого дня, що навіть на горі Оґура{29}, було ясно видно стежку, Юґірі проходив повз будинок Другої принцеси на Першій лінії. Останнім часом будинок ще більше запустів, і у проломі південно-західної частини глинобитної огорожі з черепичним дашком він побачив, що ґратчасті вікна всюди опущені й усередині ні душі. Тільки струмок виблискував у місячному сяйві, нагадуючи про минулі дні, коли Касіваґі влаштовував тут музичні розваги.
промовив сам до себе Юґірі. А повернувшись додому, він ще довго милувався місяцем, поринувши душею у небо. «Який у нього жалісний вигляд! — дивувалися жінки. — Такого з ним ще не бувало».
Його дружина Кумої-но карі вкрай занепокоїлася. «Видно, він зовсім з глузду з’їхав, — думала вона. — Ставлячи за приклад жінок у садибі на Шостій лінії, звиклих жити у мирі й злагоді зі своїми суперницями, він, видно, вважає мене свавільною і нечуйною. Але ж це несправедливо. Якби мене з перших днів шлюбу привчали до спільного із суперницями життя, то я навряд чи брала б так близько до серця те, що трапилося, та й інших не соромилася б. Але ж усі — і батько, і брати — вважали його зразковим чоловіком. І от тепер, після стількох років спільного життя, прийшла ганьба...»
Світанок був уже близько, а подружжя сиділо, відвернувшись одне від одного, і мовчки зітхало. Не чекаючи, поки розвіється ранковий туман, Юґірі за своєю звичкою поспішив написати листа принцесі. Хоча дружині це не сподобалося, проте цього разу вона вже не намагалася, як колись, вихопити його. Юґірі писав досить довго, потім, відклавши пензлика, тихенько прочитав написане, але дружина все-таки почула.
З вершини гори Оно ллється безмовний водоспад...{30}» — написав Юґірі. Потім, згортаючи листа, довго ще повторював: «І що робити?..{31}» Покликавши слугу, він передав йому свого листа для принцеси. «Якби я могла побачити її відповідь! — зітхнула дружина. — Хотіла б я знати, що їх пов’язує».
Сонце підбилося зовсім високо, коли гонець повернувся з Оно. Рукою Косьосьо на аркуші темно-фіолетового паперу було написано всього кілька рядків. Повідомляючи, що наразі нічого не вдалося зробити, Косьосьо закінчила свою відповідь такими словами: «З жалю до Вас я викрала уривки вправ з каліграфії, які принцеса робила на Ваших попередніх листах». Справді, у свій лист вона вклала списані клаптики паперу. «Отже, принцеса все-таки прочитала мого листа!» — наче дитина, зрадів Юґірі. Склавши докупи розкидані тут і там уривки, Юґірі прочитав таку пісню: