промовила вона пошепки. Потайки вона все-таки думала про постриг, але служниці, не зводячи з неї очей, сховали ножиці і все, що могло б їх замінити. «Дарма вони так хвилюються. Мені все одно, що станеться зі мною, але навіщо по-дурному, як дитина, таємно обрізувати своє волосся або дивувати людей своєю впертістю?» — подумала принцеса і відмовилася від свого давнього наміру.
Служниці поспішно приготувалися до переїзду. Багато чого — гребені і шпильки, коробки, китайські скриньки, мішечки з різним дріб’язком — вони вислали до столиці заздалегідь. Залишатися самій у спорожнілому будинку принцеса не могла, а тому, обливаючись сльозами, сіла в карету. Побачивши коло себе вільне місце, вона згадала, як їхала сюди з матір’ю і та, перемагаючи біль, причісувала її й допомагала вийти з карети. Невимовна туга стиснула серце, і сльози засліпили очі. Меч-оберіг і скриньку із сутрами вона завжди тримала при собі.
подумки промовила принцеса. Оскільки чорна скринька для сутр ще не була готова, довелося укласти їх в інкрустовану перламутром скриньку, що раніше належала матері. Спочатку ця скринька призначалася у дар комусь із монахів, але потім принцеса вирішила залишити її собі на пам’ять. Тепер їй здавалося, що вона — рибалка Урасіма{36}...
Прибувши в садибу на Першій лінії, принцеса не могла її впізнати. На відміну від того, що було колись, у ній панувало радісне пожвавлення, по саду снували люди. Коли карету підвели до галереї, у принцеси з’явилося неприємне відчуття, наче вона ніколи тут не жила, а тому вона довго вагалася, сходити з карети чи ні. Служниці розгубилися, вважаючи таку її поведінку просто дитячою примхою. Юґірі, приготувавши для себе поки що південні покої східного флігеля, поводився в садибі як повноправний господар. А в домі на Третій лінії{37} жінки не могли отямитися від подиву: «Яка несподіванка! Коли ж це сталося?» На жаль, навіть розсудливі чоловіки, несхильні до легковажних кроків, часто вчиняють щось зовсім несподіване. Тож усім довелося визнати, що Юґірі тримав у таємниці свої стосунки з принцесою. І, звісно, ніхто й не здогадувався, що сама принцеса не давала на це своєї згоди. У всякому разі все це обернулося тільки їй на шкоду.
Оскільки жалоба по матері принцеси ще не скінчилася, про звичайне одруження не могло бути й мови. Адже такий початок не віщував нічого доброго. Однак, коли після вечері у будинку стало тихо, Юґірі взявся настирливо просити Косьосьо впустити його вночі у покої принцеси.
«Якщо ви справді маєте до неї міцні почуття, то почекайте ще днів зо два зо три, — відповіла Косьосьо. — З поверненням додому принцесі не полегшало, а навіть навпаки — вона лежить як нежива. Наші вмовляння її тільки дратують, тож нам не хотілося б розгнівати її. Ви навіть уявити собі не можете, як мені складно з нею говорити».
«Дуже дивно! Я ніколи не думав, що вона така по-дитячому нерозумна...» — сказав Юґірі, знов і знов переконуючи Косьосьо, що здійсненням свого задуму не завдасть шкоди в людських очах ні собі, ні принцесі.
«О ні, прошу вас! — волала Косьосьо, молитовно склавши руки. — Тепер я переймаюся лише тим, щоб нічого поганого не сталося з принцесою, і навіть не можу думати ні про що інше. Благаю вас, не застосовуйте сили».
«Такого зі мною ще не було ніколи. Ваша пані так ненавидить і зневажає мене, ніби в світі немає гіршої людини. Хотілося б, щоб ще хто-небудь розсудив нас», — відповів ображений Юґірі, й Косьосьо стало його жаль.
«Помітно, що вам бракує досвіду і з вами справді нічого схожого раніше не траплялося, — посміхнулася вона. — Проте я дуже сумніваюся, що зараз знайшлася б людина, яка стане на ваш бік».
Хоча Косьосьо поводилася впевнено, але Юґірі, більше не маючи наміру зважати на її опір, проник повз неї за завіси і кинувся туди, де, на його думку, перебувала принцеса. Приголомшена й обурена його зухвальством, принцеса вмить заховалася в комірчині за замкнутими дверима, байдужа до того, що служниці осудять її за таку дитячу поведінку. «Та чи довго я так витримаю?» — подумала вона, підозрюючи, що негідні служниці, мабуть, підтримують Юґірі. Він також почувався ображеним, але, вирішивши, що не варто впадати у відчай, влаштувався неподалік, немов гірський фазан{38}, щоб у нічних роздумах нарешті дочекатися світанку. А вранці, побоюючись зайвих свідків, перед самим відходом попросив: «Прошу вас, відчиніть двері хоч трошки...» — але принцеса не здавалася.