О, які ви жорстокі!» — сказав він і пішов у сльозах.
Приїхавши на Шосту лінію, Юґірі приліг відпочити. «У домі Великого міністра у відставці подейкують, начебто ви перевезли Другу принцесу до столиці», — сказала йому господиня Східних покоїв{39}. — Що б це могло означати?» Хоч вона сиділа за завісами, він збоку бачив обриси її постаті.
«Ну звісно, саме про таке люди і можуть залюбки просторікувати! — усміхаючись, відповів Юґірі. — Річ у тому, що покійна мати принцеси у свій час рішуче відкидала мої спроби одружитися з її дочкою, але перед смертю, зморена хворобою, засмучена тим, що не мала коло себе нікого, крім мене, кому могла б довірити її долю, сама захотіла, щоб я подбав про неї. Так чи інакше, я погодився, тим паче що й сам про це думав. А люди, як видно, поспішили розпустити злісну чутку про мою поведінку. Адже вони схильні злословити з найменшого приводу... Сама принцеса, здається, твердо вирішила відмовитися від світу і стати монахинею, і я не знаю, як утримати її від цього кроку. Боюся, однак, що пліток нам не уникнути. Звичайно, якщо вона прийме постриг, це зніме з нас усі підозри, але я все-таки хотів би виконати заповіт її покійної матері, а тому не залишаюся байдужим до принцеси. Якщо ж батько часом завітає до вас, то, будь ласка, при зручній нагоді перекажіть йому те, що почули щойно від мене. Бо я побоююся, що він може подумати, ніби я, досі такий серйозний, раптом вчинив щось негідне й легковажне. Хоча, правду кажучи, у цій сфері ніхто не дослухається не тільки до чужих порад, але й до застережень власного серця...» Останні слова він вимовив майже пошепки.
«Он воно що! Виходить, що це чиста правда, а не вигадки. Хоча в цьому немає нічого незвичного, але мені шкода вашу милу дружину. Досі вона не зазнавала таких переживань...» — сказала Ханацірусато.
«Ви називаєте її «милою дружиною», а насправді вона іноді поводиться як злий демон. Але чому ви думаєте, що тепер я нехтуватиму нею? Вибачте за зухвалість, але хіба життя в садибі на Шостій лінії не показує, що жінка може жити по-іншому. Її перевагою могли б стати лагідність і сердечність. Особу самовладну й норовливу чоловік може до певного часу терпіти, та через сварки, спричинені ревнощами, віддалятиметься від неї. Наскільки мені відомо, лише пані Весняних покоїв{40} завжди виявляє свої чесноти, як рідко хто у світі. Так само я високо ціную і вашу сердечну доброту», — похвалив Юґірі.
«Боюся, що ваша надмірна похвала, — посміхнулася жінка, — тільки висвітлить у людських очах мої вади. До речі, ось що цікаво: ваш батько, забуваючи про те, що всі добре знають його власні слабкості, завжди переймається найменшими вашими захопленнями і вважає своїм обов’язком повчати вас або позаочі осуджувати вашу поведінку. А тому він схожий на мудреця, який про себе начебто нічого не знає...»
«Так, це правда, батько постійно застерігає мене від небезпек, що загрожують на цій дорозі, — погодився Юґірі. — Хоча, як на мене, то і без його мудрих настанов я поводжуся обережно».
Коли після того Юґірі зайшов у покої батька, то Ґендзі, до якого також дійшли деякі чутки, вважаючи зайвим показувати свою обізнаність, лише мовчки задивився на сина. Здавалося, що саме тепер його краса досягла повного розквіту. Тож якби він піддався пориву почуттів, ніхто не осудив би його. І демони, і боги простили б йому будь-які гріхи, побачивши його таким юним і вродливим. А ще син був не безголовим молодиком, що нічого у цьому світі не тямить, а цілком зрілим чоловіком без найменшої вади. «Хіба у такому разі жінка не могла б закохатися у нього? — думав Ґендзі. — Та й сам він міг би пишатися своєю красою, дивлячись у дзеркало».
Сонце вже підбилося високо, коли Юґірі дістався нарешті додому, в садибу на Третій лінії. Ще не встиг він увійти, як до нього кинулися і обхопили з усіх боків його вродливі сини. Дружина лежала у ліжку й навіть не глянула на нього, коли він наблизився. Хоча він розумів, що вона має підстави ображатися, але поводився так, ніби ні в чому не винен і рішуче стягнув з неї укривало.
«Ви хоч знаєте, куди прийшли? — несподівано спитала вона. — Я давно вже померла. Ви завжди називали мене демоном, і от нарешті я захотіла ним стати...»