«Так, це правда, у вас душа гірша за демонську, але зовнішність така приваблива, що вас не можна розлюбити...» — безтурботно відповів Юґірі, лише роздратувавши тим дружину.
«Я більше не можу залишатися з вами, таким витонченим, веселим чепуруном, — сказала сердито дружина. — І сама постараюся кудись зникнути. А ви про мене забудьте... Шкода тільки, що дарма прожила з вами стільки років...» З такими словами вона підвелася на постелі, надзвичайно приваблива з розпашілим обличчям.
«Мабуть, через те, що цей демон постійно сердиться на мене, як вередливе дитя, я вже звик і перестав боятися його. Ба навіть хотів би, щоб він був грізнішим...» — пожартував Юґірі.
«Та що ви таке кажете? О, краще б вас не стало! І я тоді помру. Більше не хочу вас ні бачити, ні чути. Єдине, чого боюся, — це померти раніше, залишивши вас самого», — сказала вона, ще чарівніша.
«Навіть якщо ви не будете мене бачити, — лагідно усміхнувшись, відповів Юґірі, — я не уявляю, як ви зможете затулити вуха, щоб не чути того, що про мене говорять? А втім, може, ви просто хотіли нагадати про нашу клятву померти одне вслід за одним, чи не так?»
Ось такими скупими словами він намагався вгамувати дружину, і вона, по-дитячому простодушна, трохи заспокоїлася, хоча у душі не вірила в їхню щирість. Хоча така її поведінка йому сподобалася, але його думки були про іншу. «Якщо і принцеса упиратиметься, — думав Юґірі, — і не захоче вийти за мене заміж, а стане монахинею, то я опинюся в дурнях». Він дуже не хотів надовго залишати принцесу самою, і тепер, уже надвечір, зрозумівши, що лист від неї не прийде й сьогодні, не мав ні хвилини спокою.
Дружина, яка останніми днями не брала ані ріски до рота, погодилася трохи поїсти. «Я мимоволі згадую ті часи, — сказав Юґірі, — коли я страждав від любові до вас, а ваш батько жорстоко нехтував моїми почуттями. Як тільки люди з мене не насміхалися! Але я витерпів зневагу, якої годі було витерпіти. Я відкинув чимало наполегливих пропозицій про одруження. Люди засуджували мене, бо, мовляв, навіть жінка не може бути такою вірною. Я і тепер себе запитую, чому в юні роки був настільки постійним у своїх уподобаннях. Може, я і винен перед вами, але заради дітей ми не маємо права розлучатися, навіть якщо у вас раптом виникне таке бажання. Почекайте, щоб побачити у цьому мінливому житті, що я не змінився...» І він заплакав.
Дружина також згадала минуле. «Як добре ми розуміли одне одного! — подумала вона. — Це був рідкісний шлюб, який спирався на зв’язок між нами в попередньому народженні».
Скинувши м’яте, старе вбрання, Юґірі одягнувся в яскраве, ошатне і старанно просочив його пахощами. Причепурившись, він зібрався йти, а дружина дивилася на його осяяну світильником постать і, зі сльозами на очах підтягнувши до себе рукав скинутого чоловікового вбрання, немов сама собі сказала:
О так, не зможу більше жити у цім суєтнім світі...».
Почувши її слова, Юґірі зупинився. «О, яка ви жорстока!..
Нічого кращого він не придумав, бо дуже поспішав.
Приїхавши в садибу на Першій лінії, Юґірі побачив, що принцеса все ще ховається в комірчині, а служниці вмовляють її вийти: «Невже ви думаєте, що зможете залишатися там вічно? Люди сміятимуться з вашої дитячої поведінки! Чи не краще вийти і порозумітися з гостем?» Хоча принцеса розуміла справедливість їхніх доводів, але, вважаючи ненависного Юґірі причиною нинішніх переживань і майбутнього людського поголосу, й цього разу відмовилася від зустрічі з ним.
«О, яка ви дивна й неприступна людина!..» — не добираючи слів, нарікав Юґірі. А служниці, звісно, жаліли його.
«Пані просила передати, що дасть вам відповідь, як хоч трохи прийде до тями, а ви за той час не забудете її, — сказала Косьосьо. — Але вона дуже просить не турбувати її, поки не скінчиться жалоба за матір’ю. Їй надзвичайно прикро, що в такий тяжкий для неї час у світі вже набула розголосу образлива чутка».
«О, вашій пані не варто сумніватися у глибині моїх почуттів. А такого я від неї не сподівався... — зітхнув Юґірі. — Якби ж вона перейшла у свої покої і вислухала моє освідчення хоч би через завісу, я жодним словом, жодним рухом не образив би її почуттів, а був би готовий тоді чекати довгі-предовгі роки...»