«Мені дуже незручно, що вам довелося їхати в таку далечінь, щоб відвідати нас, — відповіла мати принцеси. — Я відчуваю, що маю затриматися у цьому світі принаймні для того, щоб якось віддячити вам за турботу про нас».
«Я мав намір особисто вас супроводжувати, — повідомив Юґірі, — але, на жаль, мусив виконувати деякі батькові доручення. І згодом, обтяжений різними справами, я непростимо нехтував вами, хоча й страждав від думки, що ви дорікатимете мені за байдужість».
Принцеса перебувала за завісами у внутрішніх покоях, не видаючи себе жодним рухом, але у такій невеличкій оселі, чуючи шелест її одягу, Юґірі, звичайно, зі щемом відчував, що вона десь поруч. А поки його листа відносили до матері принцеси, він, не приховуючи душевного неспокою, розмовляв з такими служницями, як Сьосьо.
«Чимало вже років минуло відтоді, як я почав відвідувати вас, щоб допомагати, і мені прикро, що зі мною поводяться, немов з чужим. Мене садять ось так перед завісами і не дозволяють спілкуватися з вашою господинею без посередників. А я до цього не звик. Мені неприємна вже сама лише думка, що, може, вона насміхається з моєї старомодної поведінки. Якби я навчився зваблювати жінок замолоду, коли ні вік, ні низьке становище цьому не перешкоджало, то, напевне, тепер не почувався б таким сором’язливим новачком у любовних справах. А так, хоч я і прожив стільки років, проте залишився, як ніхто у світі, по-дурному занадто серйозним».
Тепер і справді не годилося так зневажливо обходитися з Юґірі, а тому служниці, підштовхуючи одна одну ліктями, напучували принцесу: «Нічого доброго не вийде з того, якщо ми перекажемо двозначну відповідь і ви здаватиметеся вкрай безсердечною».
«Я розумію, що мала б подякувати вам замість хворої матері, але останніми днями я так співпереживала з нею у тяжких стражданнях, що сама ледь жива і навіть не маю сили, щоб відповісти...» — передала принцеса.
«То це така відповідь принцеси? — здивувався Юґірі й, випроставшись, додав: — Чому, на вашу думку, хвороба матері принцеси непокоїть мене, як могла б моя власна? Може, це звучить зухвало, але я вважаю, що одужанню матері сприяв би кращий настрій самої принцеси. Прикро, що мою турботу відносять винятково до матері, а не помічають, як багато означає для мене сама принцеса».
«Ой, і справді...» — погодилися служниці.
Коли сонце спустилося нижче до обрію, в небі поплив легкий туман і гори на заході кинули на землю густу тінь, то, немов передчуваючи наближення ночі, задзвеніли цикади, а біля огорожі у надвечірніх променях, гойдаючись під вітром, усе ще яскравіли гвоздики. У саду перед будинком принцеси привільно перепліталися між собою стебла квітів, від дзюркотливого струмка віяло прохолодою, а вітер, прилітаючи з гір, приносив із собою шум сосен. Коли змінювали одні одних монахи, запрошені читати сутри, лунав дзвінок, і тоді їхні спільні голоси дзвеніли з особливою урочистістю. Все навколо спонукало до таких сумних думок, що Юґірі роздумав повертатися. Особливо тепер, почувши, як монах Ріссі виголошує заклинання своїм величавим голосом.
Коли надійшла звістка, що стан хворої різко погіршився, і нечисленні служниці в цій убогій оселі поспішили до неї, то поруч із принцесою, що поринула у задуму, майже нікого не залишилося. Навколо було тихо, і Юґірі вирішив, що трапилася сприятлива нагода висловити їй свої почуття. Тож, як туман спустився до самого даху, він сказав: «Що мені робити тепер, коли не видно, як іти назад?..
відповіла жінка. Її тихий голос додав Юґірі надію, і він вже й не думав про повернення. «Просто не знаю, що мені робити, — сказав він. — Дороги, що веде додому, я не бачу, а ви виганяєте мене з оселі, оповитої туманом. За що така образа невинній людині?»
Юґірі не знав, що далі робити, бо ж натякав принцесі про свою непереборну пристрасть, а вона вперто мовчала, хоча вже давно здогадувалася про його почуття, але вдавала, ніби нічого не помічає, а тепер, вислухавши його докори, й не збиралася відповідати. Її мовчання вельми засмутило його, бо в душі він відчував, що більше не матиме такої нагоди для щирого зізнання. «Навіть якщо вона вважатиме мене грубим і бездушним, я таки відкрию їй усе, що в мене на душі», — вирішив він і покликав одного з найвірніших своїх помічників — юнака, який мав чин «сьоґена» Правої імператорської охорони та нещодавно отримав п’ятий ранг.