«Чи може людина, яка втратила таку чарівну кохану, не розшукувати її? — запитував він себе. — І як часто бувало, щоб чиясь дочка зникла і стала монахинею, зневірившись у суєтному житті?..» Але навіть вбрання монахині не применшило її краси. Так, вона була прекраснішою за всіх жінок, яких Цюдзьо зустрічав раніше. Від самої думки про неї тремтіло його серце. «Може, хоча б таємно?..» — подумав він і знову звернувся до монахині: «Я розумію, що раніше вона мала підстави сторонитися мене, але тепер, після того як вже стала монахинею, вона могла б спокійно зі мною поговорити. Прошу вас, замовте за мене хоч одне слово. Досі я приїжджав сюди, приваблений спогадами, але, якщо ви вмовите її, то в мене з’явиться ще одна причина відвідувати вас».
«О, я розумію, наскільки чисті ваші наміри, і щиро вдячна вам за те, що ви й тепер про неї не забуваєте, — крізь сльози відповіла монахиня. — Бо мені не дає спокою думка про її майбутнє. Адже прийде час, коли мене вже не буде поруч...»
«Але хто ж ця жінка? — гадав Цюдзьо. — Як видно, монахиня доводиться їй далекою родичкою».
«Я не запевнятиму вас, що забезпечу їй безжурне майбутнє, — сказав Цюдзьо, — бо людина не знає, що у неї попереду, але від своєї обіцянки, яку дав раніше, я не відмовлюся. Але чи ви переконані, що її ніхто не розшукує? Як на мене, саме така невизначеність і перешкоджає нашому зближенню, хоча, однак, для мене це не має особливого значення».
«Може, хтось і розшукував би її, якби вона залишилася такою, якою він її знав. Але вона сама порвала всі зв’язки зі світом і не думає ні про що, крім молитов», — відповіла монахиня.
І тоді Цюдзьо передав Укіфуне такого листа:
А на словах він передав їй звичайні запевнення у незмінній відданості: «Я був би щасливим, якби ви вважали мене своїм братом. Великою втіхою для мене була б змога хоча б іноді порозмовляти з вами про життя...»
«На жаль, мені не під силу збагнути глибини ваших щирих слів», — відповіла Укіфуне, вдаючи, ніби не зрозуміла натяку у листі. Зазнавши стільки прикрих випробувань, вона більше нічого не хотіла від життя і лише мріяла закінчити його тихо й непомітно, як засохле дерево в горах.
Тепер, коли її давнє бажання нарешті здійснилося, вона трохи повеселішала, часто жартувала з монахинею і грала з нею в «ґо». Звичайно, більшість часу вона віддавала молитвам і читала різні сутри, починаючи з сутри Лотоса. Бо коли невдовзі випав сніг і люди перестали приходити в Оно, нічого іншого і не залишалося робити.
Минуло ще трохи часу, і настав новий рік. Однак тут, в Оно, ніщо не нагадувало про весну. Скована кригою, німа річка, як і раніше, навіювала смуток. Своїми думками Укіфуне все частіше поверталася у минуле, і хоча їй здавалося, що вона остаточно порвала з тим чоловіком{340}, вона не забула сказаних ним колись слів: «Я вперто пробивався, засліплений коханням...»
якось написала вона, як звичайно, у проміжках між молитвами, як письмову вправу. «Цілий рік минув з того дня, як я померла, — думала вона, згадуючи минуле. — Чи пам’ятає мене ще хто-небудь?» Одного разу хтось приніс їм першу зелень у грубому, незграбному кошичку, і монахиня сказала:
відповіла Укіфуне, і монахиня, зворушена до сліз такими словами, зітхнула: «О, якою я була б щасливою, якби могла бачити вас у вбранні, що відповідало б вашому віку...»
Недалеко від даху навпроти спальні Укіфуне росла червона слива, така ж яскрава і запашна, як у давні часи. «І місяць не такий, і не така весна...»{341} — мимоволі подумала вона, відчуваючи, що ця слива дорожча їй за інші квіти. І чи не тому, що нагадала їй про принца Ніоу, чиїм ароматом вона так і не встигла сповна насолодитися? В останню нічну годину Укіфуне піднесла Будді священну воду. Покликавши трохи молодшу від себе послушницю, вона доручила їй нарвати квітів, але пелюстки, немов образившись, раптом обсипалися і запахли ще сильніше.