подумала Укіфуне.
Онук старої монахині, намісник провінції Кіі, зовсім недавно повернувся до столиці. Це був вродливий і впевнений у собі чоловік років тридцяти. «Як вам жилося протягом двох останніх років?» — запитав він, приїхавши відвідати стару монахиню, але з огляду на її старечу недолугість відразу ж перейшов до покоїв її дочки, молодшої монахині.
«На жаль, ваша бідна мати зовсім постаріла, — сказав він. — Мені прикро зізнаватися, що я, перебуваючи далеко звідси, не міг до неї, старенької, навідуватися, тим паче що після смерті моїх батьків у мене і не залишилося нікого ближчого за неї. До речі, дружина намісника провінції Хітаці дає про себе знати?» Судячи з усього, йшлося про його молодшу сестру.
«Ви і не уявляєте, скільки горя ми зазнали за ці роки! — відповіла монахиня. — А пані Хітаці давно нам не пише. Боюся, що мати вже й не дочекається її».
Подумавши, що мова йде про її матір, Укіфуне прислухалася. «Я вже досить давно переїхав до столиці, — провадив далі намісник провінції Кіі, — але через зайнятість численними державними справами досі не міг вибратися до вас. От і вчора зовсім був зібрався, але несподівано мусив супроводжувати пана Каору до Удзі. Ми пробули весь день в оселі покійного Восьмого принца. Колись пан Каору відвідував його дочок, але позаминулого року однієї з них не стало. Потім він таємно поселив в Удзі молодшу сестру покійної, але і вона померла минулої весни. Власне, він поїхав туди віддати розпорядження щодо поминальних молебнів, доручивши справити їх поважному Ріссі із сусіднього храму. А мені він довірив підготувати одне жіноче вбрання. Сподіваюся, ви мені допоможете його пошити. Я накажу виткати тканини і доставити сюди».
Почувши це, Укіфуне захвилювалася, і, не бажаючи ні в кого викликати підозри, поспішила сховатися у глибині покоїв.
«Але я чула, що той принц-відлюдник мав тільки двох дочок. Котра з них стала дружиною принца Ніоу?» — запитала монахиня.
«Другою коханою пана Каору, здається, була позашлюбна дочка Восьмого принца, яку народила якась жінка вельми низького походження. Пан Каору й досі оплакує її, каючись, що був неуважний до неї за життя. Кажуть, що і з втратою тієї, першої, він довго не міг змиритися і навіть мав намір постригтися у монахи».
Зрозумівши, що намісник провінції Кіі досить тісно пов’язаний з Каору, Укіфуне похолола від страху
«Дуже дивно, що їм обом судилося померти саме в Удзі, — розповідав далі намісник провінції Кіі. — Мені було особливо жаль пана Каору, коли вчора ввечері я побачив, як він, підійшовши до річки, довго стояв на березі і, дивлячись на воду, плакав, а потім піднявся до оселі і накреслив на одному зі стовпів:
Він рідко згадував про неї вголос, але його вигляд показував, який він засмучений. І був він такий гарний, що жодна з жінок і не мріяла б про кращого. Ще в юності він мені так сподобався, що й тепер я волію служити саме йому, а не комусь іншому». «Як видно, навіть така не надто прониклива людина відзначає особливі чесноти пана Каору», — подумала Укіфуне.
«І все-таки, здається, йому не зрівнятися з покійним міністром Ґендзі, якого колись називали Блискучим, — зауважила монахиня. — Зрештою, і в наші дні звеличують саме тих, хто належить до його роду. А що ви скажете про Лівого міністра Юґірі?»
«Лівий міністр — людина рідкісної краси і високого державного значення. Але так само гарний і принц Ніоу. Іноді я заздрю жінкам, які служать в його домі», — ніби завчено відповів він. Укіфуне схвильовано прислухалася з таким відчуттям, немов опинилася у чужому світі. Поговоривши з монахинею, намісник провінції Кіі поїхав.
«Виходить, що він мене не забув», — подумала зворушена Укіфуне і, уявивши собі, як настраждалася її мати, остаточно передумала постати перед нею у теперішньому вигляді. З дивним почуттям у душі дивилася вона, як монахині на прохання намісника провінції Кіі фарбували тканини, але не казала ні слова. Коли ж почали кроїти і шити, молодша монахиня принесла їй одне вбрання і попросила: «Допоможіть нам, будь ласка. Ви так добре все вмієте робити...».
Це прохання сильно збентежило Укіфуне, і вона, не торкнувшись поданого одягу, прилягла, сказавши: «Мені стало якось зле...»