«Що з вами?» — забідкалася монахиня, відклавши розпочату роботу. А одна із служниць, приклавши до червоного вбрання розшите вишневим цвітом уцікі, поскаржилася: «О, як шкода! Таке вбрання личило б вам набагато більше...»
написала Укіфуне на аркуші паперу, водночас пожалкувавши, що після її смерті люди все одно дізнаються її таємницю, а монахині буде прикро усвідомлювати, що вона була з нею нещирою.
«Я нічого не пам’ятаю зі свого минулого, — спокійно сказала Укіфуне. — Але коли дивлюся на ваші квапливі приготування, щось ніби пригадую...»
«О ні, я впевнена, що ви багато чого пам’ятаєте, — відповіла монахиня, — і, правду кажучи, мене ображає ваше мовчання. Я боюся, що не зможу гідно виконати доручення намісника провінції Кіі, бо давно забула, якого кольору вбрання носять люди у цьому світі. От якби була жива моя дочка! Напевне, хтось і про вас згадує тепер так само, як я про неї. Вона померла у мене на очах, але я все ще не вірю, що її більше немає на цьому світі. Здається, досить лише пошукати гарненько... А ви ж просто зникли невідомо куди, не може бути, щоб ніхто вас не розшукував».
«Наскільки я пригадую, у тому житті про мене турбувалася тільки мати, але її, напевне, вже немає на світі», — зізналася Укіфуне, насилу приховуючи сльози, а потім додала: «Дуже тяжко згадувати про минуле, тому я і мовчу. Але, повірте, я нічого від вас не приховую». І вона замовкла.
Тим часом Каору відправив поминальні молебні з нагоди першої річниці від дня смерті Укіфуне і з глибоким сумом згадував про те, яким скороминущим був їхній зв’язок. Водночас він подбав про синів намісника провінції Хітаці, які до того часу вже досягли повноліття: одних улаштував на службу в Імператорській канцелярії, інших — до Особистої охорони Імператора. А наймиловидніших молодших хлопчиків збирався взяти до себе для особистої служби.
Одного тихого дощового вечора Каору навідався до Імператриці-дружини. В її покоях було малолюдно, і вони довго розмовляли про минуле та теперішнє життя. «Впродовж останніх років, — сказав він між іншим, — я відвідував одну жінку, яка жила у бідній гірській оселі. Це викликало у столиці різні чутки, але я не звертав на них уваги, бо знав, того не уникнути, що приносить людям задоволення. І от поки ми зустрічалися, з нею сталося нещастя, бо, видно, це місце і справді було нещасливим. Відтоді дорога туди здалася мені занадто далекою, і я майже перестав там бувати. Але ось зовсім недавно особисті справи знову привели мене у цю гірську садибу і, побачивши знайомий старий будинок, я з особливою гостротою відчув, наскільки мінливий цей світ. Я раптом згадав, що ця оселя, яка колись належала монахові-самітнику, була побудована для того, щоб пробуджувати в людях бажання стати на дорогу Будди».
Пам’ятаючи свою нещодавню розмову із Содзу, Імператриця запитала: «То, може, та садиба була лігвищем злих духів? А ви знаєте, як саме померла ваша знайома?»
«Видно, її бентежить, що дочки принца померли одна за одною», — подумав Каору. «Може, ви і маєте рацію. У таких глухих місцях, напевне, водиться всяка нечисть. Та й смерть цієї жінки сталася за загадкових обставин», — відповів він, але подробиць не розповідав. А Імператриця, жаліючи Каору, не хотіла показувати своєї обізнаності. Крім того, вона співчувала і принцові, який ще не оговтався від удару, що у свій час став причиною його недуги. Зміркувавши, що для них обох — Каору та Ніоу — буде краще, якщо вони нічого не дізнаються, вона вирішила промовчати.
Однак, коли гість пішов, вона тихенько сказала Косайсьо: «Мабуть, Каору досі оплакує ту особу з Удзі. Я так його жаліла, що ледь не розповіла йому всього, що знала, але стрималася, побоюючись, що, може, Содзу розповідав про когось іншого. Так чи інакше, при нагоді натякніть йому про це. Адже ви також усе чули. А ті подробиці, які можуть засмутити його, краще опустіть».
«Якщо навіть ви уникаєте розмови з ним про це, то як же я, зовсім стороння людина, посмію?..» — заперечила Косайсьо, але Імператриця наполягала: «Все залежить від обставин. А мені говорити про це було б просто боляче». Звичайно, Косайсьо все зрозуміла і не могла не оцінити тактовності Імператриці.
І от одного разу, коли Каору зайшов до Косайсьо, за їхньою розмовою вона все йому розказала. Ясна річ, його приголомшила ця справді неймовірна історія. «Невже Імператриця нічого не знала, коли ми бачилися з нею в останній раз? — дивувався він. — Чого ж тоді вона сама не розповіла мені про це? Але ж і я не відкрив їй усіх подробиць своїх складних стосунків з Укіфуне. Тепер уже пізно про це згадувати... На жаль, якщо щось приховуєш, то створюєш навколо себе підстави для пліток. Наш світ такий, що навіть серед живих людей не вдається назавжди зберігати таємниці», — думав він, але не хотів ділитися з Косайсьо подробицями про свої стосунки з Укіфуне.