«Так, маю, у тій убогій оселі живе моя мати, стара монахиня. Не знайшовши для неї пристойного будинку у столиці, я на час свого усамітнення вирішив поселити її в Оно, щоб мати змогу будь-коли — вдень чи вночі — дізнаватися про її здоров’я».
«Донедавна люди охоче селилися в Оно, але, кажуть, тепер там безлюдно», — зауважив Каору, потім присунувся до монаха ближче і стишеним голосом додав: «Хоча я можу здатися вам легковажним, але хотів би ще про дещо вас розпитати. Я дуже довго вагався, бо не був певен, що ви мене зрозумієте... Річ у тому, що я чув, ніби жінка, яку я добре знав колись, переховується в Оно. Я вирішив зустрітися з вами і дізнатися, як вона туди потрапила, спочатку упевнившись у тому, що це справді вона. Однак зовсім недавно я довідався, що ви прийняли у неї обітницю, і вона стала вашою ученицею. Це правда? Адже вона ще зовсім молода та й її мати ще живе...Чи знаєте ви, що багато хто саме мене звинувачує в її зникненні?»
«Я так і знав, — подумав Содзу, зовсім розгубившись, — недарма мені здалося, що вона непростого походження. Як видно, пан Каору вельми переймається цією особою, тож виходить, що я надто поспішив, допомігши їй стати монахинею. Але ж і мовчати не можна, бо Каору, напевне, багато чого знає, і приховувати правду не годиться». Тому, трохи вагаючись, монах відповів: «Ви, напевне, маєте на увазі ту молоду особу, яка кілька місяців тому завдала нам стільки клопотів? Так от послухайте, що сталося. Одного разу монахині з Оно поїхали до Хацусе справити подячний молебень. На зворотній дорозі вони зупинилися перепочити у колишній імператорській садибі Удзі-но ін, але там моя мати, змучена довгою дорогою, занедужала. Мене негайно про це сповістили, і я поспішив туди. А коли приїхав, то побачив, що у садибі коїться щось дивне... — і він перейшов на шепіт. — Геть-чисто забувши про матір, яка от-от могла вмерти, моя сестра клопоталася біля якоїсь незнайомої жінки. З першого погляду здавалося, що жінка мертва, але потім з’ясувалося, що вона ще дихає. І тоді я згадав старовинну історію про одну людину, яку всі вважали мертвою, а в останню мить вона раптом ожила. «Невже і тут ми свідки такого ж дива?» — подумав я і, покликавши найкращих своїх учнів, доручив їм по черзі виголошувати заклинання над цією жінкою. Сам я молився в покоях матері. Хоча вона настільки стара, що її раптова смерть нікого не здивувала б, але я так боявся, що це може статися з нею у дорозі, що з усіх сил старався допомогти, щоб принаймні вона могла вимовити ім’я Будди. Зосередившись на молитвах, я не міг приділити достатньо уваги незнайомій жінці. Здавалося, що її заманив у садибу Удзі-но ін або тенґу{343}, або дух дерева, під яким ми її і знайшли. Коли, врятувавши нещасну, ми привезли її в Оно, то після цього протягом приблизно трьох місяців вона лежала без пам’яті, зовсім як мертва. До речі, моя молодша сестра, також монахиня, була дружиною покійного Емон-но камі. Втративши свою єдину улюблену дочку, вона довго не могла заспокоїтися і цілими днями віддавалася скорботі. Жінка, яку ми знайшли в селі Удзі, виявилася приблизно того ж віку, що і покійна дочка, а красою навіть перевершувала її. Сестра побачила у ній дар, який бодгісатва Каннон послала їй за молитви, і понад усе боялася, що жінка так і помре, не отямившись. Вона так гірко побивалася і просила її врятувати, що я спустився в Оно й відслужив у головах хворої відповідні молебні. Врешті-решт, опам’ятавшись, вона одужала, але і тоді залишилася задумливою і сумною. Їй усе здавалося, що дух, який заволодів її тілом, і тепер не полишає її. Тож вона і думала лише про те, як вирватися з-під його згубного впливу і присвятити себе турботам про прийдешнє. Як монах, я маю навертати людей до вчення Будди, а тому я допоміг їй стати монахинею. Бо хіба я міг знати, що вона перебуває під вашою опікою? Така незвична подія, здавалося, заслуговувала розголосу, але монахині побоювалися, що чутки, пов’язані з нею, обернуться для них неприємністю, а тому на їхнє прохання я кілька місяців про неї мовчав».