Ось так ненароком почуті від Косайсьо слова спонукали Каору пуститися в далеку дорогу, щоб переконатися у вірності свого здогаду. Невже жінка, яку він вважав покійною, насправді жива? Невже це йому не сниться? Він був настільки приголомшений, що мало не заридав, насилу стримавшись, щоб не показати монахові своєї малодушності. А от Содзу звинувачував себе за те, що, прийнявши обітницю у жінки, яку гаряче кохав Каору, зробив її мертвою для цього світу. Як видно, він припустився непрощенної помилки й обтяжив душу ще одним гріхом.
«У тому, що нею заволодів злий дух, — сказав монах, — я вбачаю наслідок її вчинків у попередньому народженні. Як на мене, вона належить до вельми знатного роду, але цікаво, через яку помилку вона опинилася у такому тяжкому становищі?»
«Справді можна погодитися, що якоюсь мірою вона походить з імператорської родини, — відповів Каору. — Щодо мене, то деякий час я знався з нею досить близько, хоча і не думав одружуватися. Тоді я і гадки не мав, що її життя складеться так трагічно. Відколи вона несподівано, таємничим чином зникла, а люди навіть казали, що начебто втопилася у річці, я так і не з’ясував нічого певного. Я радий, що вона жива і, прийнявши постриг, зможе полегшити тягар, яким обтяжена її душа. Дізнавшись про те, як сумує за нею мати, я хотів повідомити їй цю неймовірну новину, але відмовився від цього, щоб не йти проти бажання вашої сестри зберігати таємницю якомога довше. Адже матері було б важко встояти перед спокусою знову побачити свою дитину. Мені незручно докучати вам своїми проханнями, — додав він, — але, може, ви погодитеся поїхати зі мною в Оно? Після того що я дізнався, я вже не можу вдавати, ніби мені байдужа доля цієї жінки. Мені треба принаймні тепер поговорити з нею про минуле, яке все ще здається мені сном».
Каору говорив так щиро, що Содзу не міг не співчувати йому. «Ця жінка змінила свій зовнішній вигляд і відреклася від мирської суєти, — думав він, — але ж навіть монахові, який поголив голову і бороду, кажуть, важко позбутися спокусливих думок. Тож чи можна вимагати цього і від жінки? Чи маю я право піддавати її такому тяжкому випробуванню і обтяжувати свою душу новими гріхами?» На мить розгубившись, він сказав: «Ні сьогодні, ні завтра я не зможу спускатися з гір, бо обставини цьому не сприяють. Треба дочекатися початку наступного місяця, про що я сам сповіщу вам».
Каору був розчарований такою відповіддю, але наполягати на своєму не став. «Ну що ж, коли так...» — зітхнув він і зібрався у зворотну дорогу. Оскільки сюди його супроводжував молодший брат Укіфуне, наймиловидніший із синів намісника провінції Хітаці, то покликавши його до себе, Каору сказав монахові: «Погляньте на нього. Він кревно пов’язаний з цією молодою жінкою. Я міг би послати в Оно хоча б його. Може, ви напишете їй листа? Не згадуючи мого імені, повідомте, що її просто дехто розшукує».
«Я не хотів би обтяжувати себе новим гріхом за посередництво, — заперечив монах. — Я розповів вам усе, що знав, тож тепер ви можете самі поїхати туди і вчинити так, як вважаєте за потрібне».
«Але чому ви вважаєте таке посередництво гріховним? — посміхаючись, запитав Каору. — Невже ви підозрюєте мене у негідних намірах? Повірте, я сам дивуюся, чому досі не став монахом. Річ у тому, що я з дитинства мріяв стати на праведну дорогу Будди, і лише моя безпорадна мати, Третя принцеса, прив’язує мене до цього світу, бо не має, крім мене, іншої опори у житті. Отож так і не здійснивши свого давнього наміру, я залишився жити мирянином і, природно, досяг досить високого становища, яке, на жаль, не дає мені змоги вільно розпоряджатися собою. Будьте певні, я зовсім не відмовився від задуманого, але з кожним роком на дорозі до його здійснення виринає щораз більше непереборних перешкод. Водночас я стараюся не порушувати заповітів Будди. І хоча людина з таким, як у мене, званням не має права нехтувати численними обов’язками, як службовими, так і особистими, в душі я давно вже відлюдник. То чого ж я мав би заради легковажної примхи брати на себе тяжкий гріх? Ні, вам не треба сумніватися в мені. Бо я роблю все заради її нещасної матері, для якої, я знаю, новина, від вас почута, буде великою втіхою».
Слухаючи про його давню глибоку віру в учення Будди, Содзу схвально кивав головою. «Вас можна за це тільки похвалити» — сказав він.
А тим часом, коли стемніло, Каору спочатку подумав, що міг би скористатися такою нагодою, щоб попроситися на нічліг в Оно, але потім, не маючи для цього підстав, відмовився від цієї думки і вирішив їхати прямо до столиці. І от саме тоді Содзу звернув увагу на молодшого брата Укіфуне й похвалив його.