«А може, все-таки напишіть короткого листа й передайте через нього в Оно», — знову попросив Каору. Врешті-решт Содзу накидав пензликом на папері кілька слів і, вручивши їх хлопчикові, сказав: «Приїжджай іноді гостювати до мене в Йокаву. Адже для цього є природні підстави...».
Хлопчик нічого не зрозумів, але взяв листа і пішов разом з Каору. Коли вони спустилися до підніжжя гори, Каору наказав передовому ескорту розділитися на невеликі групи і не галасувати.
А тим часом в Оно на галереї молода жінка у задумі споглядала покриті густим лісом гори. Ніщо не відволікало її уваги, і тільки світлячки над струмком у саду нагадували їй минуле в Удзі. Раптом з недалекої долини, що простягалася перед будинком, залунали голоси передового ескорту, і серед дерев замиготіли численні смолоскипи. Побачивши їх, монахині також вийшли на галерею.
«Цікаво, хто ж це їде? Аж з таким ескортом...»
«Сьогодні вдень ми послали поважному Содзу сушені водорості, і він повідомив, що це було дуже доречно, бо йому несподівано довелося приймати пана Каору».
«А який це Каору? Часом не той, що одружився з Другою принцесою?»
Такими запитаннями обмінювалися монахині, які жили у гірській глушині, далеко від Імператорського двору. «Невже це і справді він?» — подумала Укіфуне. Деякі голоси з передового ескорту видалися їй знайомими ще з того часу, коли Каору навідувався до неї в Удзі.
«Але що чекає мене, якщо я й досі не стерла з пам’яті згадки про минуле?» — жахнулася вона і, затято німуючи, зосередилась на молитвах. Подорожні, що прямували в Йокава і назад, були єдиною ниткою, що зв’язувала її зі світом.
Спочатку Каору збирався передати листа в Оно по дорозі до столиці, але, щоб не привертати до цього уваги своїх численних супутників, вирішив спочатку повернутися додому і тільки наступного дня спорядив хлопчика в Оно. Супроводжувати його він доручив двом чи трьом найвідданішим своїм слугам невисокого рангу, а також одному своєму прибічнику, який часто бував в Удзі. Поки поруч нікого не було, Каору підкликав до себе хлопчика і сказав йому: «А ти пам’ятаєш обличчя покійної сестри? Хоча досі я вже примирився з думкою, що її немає на світі, тепер виявилося, що вона ще живе. Але поки що не варто нікому про це розповідати. Постарайся все сам розвідати. Матері також нічого не кажи. Бо ця новина так схвилює її, що тоді у нашу таємницю проникнуть люди, яким зась про це знати. Май на увазі, що я розшукав твою сестру тільки з жалю до вашої матері».
А треба сказати, що хлопчик дуже сумував, дізнавшись про смерть старшої сестри. Зовсім ще малий, він, однак, завжди пишався її красою, добре розуміючи, що серед його сестер їй немає рівних. Почувши, що сестра жива, він так зрадів, що аж заплакав, але, засоромившись своєї малодушності, відразу сказав: «Так, так, я все зрозумів».
Того ж дня рано вранці монахині в Оно отримали листа від Содзу. «Напевне, у вас уже був посланець пана Каору, якого називають Коґімі? — писав він. — Скажіть молодій жінці, що тепер я знаю деякі обставини, пов’язані з її минулим, і каюсь у поспішності, з якою відгукнувся на її прохання. Багато чого я б хотів сказати їй, але приїхати зможу тільки через день або два».
«Що це означає?» — здивувалася монахиня і показала листа Укіфуне. Прочитавши його, та почервоніла, відчуваючи, як болісно защеміло серце. «Невже у світі все вже знають? Як же розгнівається монахиня! Адже я їй так нічого і не сказала», — подумала вона і, зовсім розгубившись, мовчки відклала листа.
«Відкрийте ж нарешті правду! Невже ви й тепер не скажете ні слова? Це просто жорстоко!» — обурювалася монахиня, ображена тим, що від неї щось, мабуть, приховують.
Але саме тоді повідомили, що принесли листа від поважного Содзу. Розгублена монахиня впустила гінця Коґімі й сказала: «З цього листа я дізнаюся нарешті всю правду».
Увійшов гарненький розкішно одягнений хлопчик. Сівши перед завісами на приготованій для нього круглій подушці-сидінні, він сказав: «Пан Содзу запевняв мене, що в цьому домі зі мною не будуть поводитися як з чужим».
Монахині самій довелося його приймати. Взявши листа, вона побачила на ньому такий напис: «Для пані, яка нещодавно стала монахинею, від відлюдника з гір». А далі йшов підпис Содзу. Не виникало сумніву кому написаний цей лист, тож відмовлятися від нього не мало ніякого сенсу. Вкрай збентежена Укіфуне поспішила у глибину покоїв і сіла там, боязко потупившись.
«Я знаю, які ви сором’язливі, але, далебі, все добре до міри», — і монахиня сама розгорнула листа.
«Сьогодні вранці сюди приїжджав пан Каору і питав про Вас, — писав Содзу. — Я все йому розповів, а від нього я дізнався, що Ви відвернулися від його глибокої прихильності до Вас і вирішили, ставши монахинею, оселитися в убогій гірській хатині, але я побоююся, що, відмовившись від світу, Ви не тільки не очистилися, а, навпаки, впали в нову оману. Щоправда, тепер уже нічого не можна змінити. Тому я Вам раджу не відмовлятися від колишнього зв’язку з паном Каору і допомогти йому позбутися страждань. Повірте, що навіть короткочасне перебування у стані монахині неодмінно зарахується Вам як заслуга у майбутньому. Коли я приїду в Оно, ми про все поговоримо докладніше, а поки що вислухайте те, що скаже Вам Коґімі».