Хоча Юґірі ніколи не мав зухвалих думок щодо Мурасакі, але з того давнього ранку, коли погляд його вловив в напівтемряві чарівні обриси її постаті, він мріяв побачити її знову або ж хоча б почути здалеку її голос. «На жаль, почути її голосу вже не вдасться, але побачити ще раз її останки я зможу...» — думав він, не приховуючи сліз. Навколо так голосно плакали і стогнали служниці Мурасакі, що Юґірі вимогливо наказав: «Та замовкніть! Хоч на хвилину...» — і, ніби розмовляючи із самим собою, підняв завісу навколо покійної, але в досвітній напівтемряві нічого не побачив. А тим часом Ґендзі поставив біля постелі світильник, щоб роздивитися її обличчя, таке навдивовижу рідне й прекрасне. Ґендзі все дивився на дружину і не міг надивитися. Він бачив, що Юґірі підняв завісу, але був таким розгубленим, що навіть не подумав прикрити Мурасакі.
«Вона зовсім не змінилася, — сказав Ґендзі. — І все ж таки це кінець». Він закрив своє обличчя рукавом. Юґірі також плакав і насилу розплющив очі, щоб подивитися на покійну. На жаль, від цього йому стало ще тяжче, ще болісніше на серці. Волосся Мурасакі, недбало відкинуте назад, розсипалося на узголів’ї. Густе й пишне, без жодного сплутаного пасма, воно блищало як ніколи. Осяяне яскравим світлом, її обличчя вражало дивовижною білизною, що немов променилася зсередини. Мурасакі лежала, байдужа до всього на світі, а її природна краса здавалася ще досконалішою, ніж за життя. Розглядаючи таку бездоганну вроду, Юґірі раптом спіймав себе на безглуздій думці: «А що, якби моя душа, покидаючи тіло, знайшла собі притулок у такій прекрасній оболонці?»
Оскільки багаторічні служниці Мурасакі перед таким горем виявилися безпорадними, то Ґендзі, з неймовірним зусиллям опанувавши себе, сам узявся до підготовки похорону. Йому довелося зазнати чимало прикрощів у житті, але подібного досвіду він ще не мав і навряд чи матиме коли-небудь у майбутньому. Похорон відбувся того ж дня. З огляду на те, що все у цій сумній справі підпорядковане певним правилам, Ґендзі недовго міг споглядати «цикади оболонку{54}». Церемонія проходила з особливою урочистістю на великій галявині, переповненій людьми і каретами так, що не залишалося вільного клаптика землі. Невимовний смуток охопив усіх присутніх, коли Мурасакі, перетворившись у дим, піднялася в небо, хоча у цьому й не було нічого надприродного. Ґендзі ледве стояв, підтримуваний охоронцями, а всі, навіть простолюд, співчутливо дивлячись на горе такої поважної особи, гірко плакали. Жінкам, які проводжали свою господиню в останню путь, здавалося, що їм сниться страшний сон, і вони так плакали, що повипадали б з карет, якби їх не підтримували їхні слуги. Ґендзі згадав той світанок, коли не стало матері Юґірі. Мабуть, тоді він зберігав холоднокровність, бо добре пам’ятав, як повний місяць плив по небу. А от сьогодні в його очах увесь світ зовсім потьмянів.
Мурасакі померла чотирнадцятого дня, а її похорон відбувався на світанку п’ятнадцятого. Вгору піднімалося сонце, щедро заливаючи рівнину світлом, що не оминало жодної краплини роси. Роздумуючи над зрадливою мінливістю світу так, як ніколи раніше, Ґендзі відчував до нього справжню огиду. Як зможе він тепер жити далі, коли дружини не стало? Хіба, зазнавши такого горя, він не має права здійснити своє давнє бажання? Але, подумавши, що багато хто осудить його за таку легкодухість, він вирішив ще трохи почекати, хоча нестерпний біль стискав його серце.
Юґірі залишався у будинку на Другій лінії протягом усього часу жалоби. Ні вдень, ні вночі не відходячи від вбитого незмірним горем батька, він з усіх сил намагався його втішити. Одного вечора, коли подув пронизливий осінній вітер, Юґірі мимоволі згадав далеке минуле. О, якби він міг повернути той давній день, коли у напівтемряві покоїв побачив чарівне обличчя покійної Мурасакі! Але відразу згадав, як ніби уві сні вдивлявся в її передсмертне обличчя, і відчув щемливий біль у грудях. Ховаючи свій сум від людських очей, він схилив голову і тихенько зашепотів ім’я будди Аміди: «Аміда-буцу!Аміда-буцу!» — старанно перебираючи пальцями намистини чоток разом із перлинами сліз.
На жаль, і спогади були переповнені болем.
Зібравши у будинку на Другій лінії високоповажних монахів, Ґендзі звелів їм упродовж сорока п’яти днів звертати молитви до будди Аміда і читати сутру Лотоса. Такий обряд ще більше підкреслював глибину загального горя. Ні вдень, ні вночі на його очах не висихали сльози, а навколишній світ наче губився у тумані. Перебираючи у пам’яті подробиці власного життя, він переконувався, що не тільки обличчям, що відбивалося в дзеркалі, він завжди виділявся серед людей, але і багатьма талантами, проте вже у дитинстві зазнав чимало прикрощів, немов Будда давав йому зрозуміти, яким ненадійним і мінливим є цей світ. На жаль, він не слухав повчань Будди, допоки не відчув на собі силу цього останнього безприкладного нещастя. Тепер ніщо вже не прив’язувало його до світу і тільки душевна розгубленість стояла йому на заваді, щоб піти обраною дорогою. Ґендзі невпинно благав Будду хоч трохи ослабити його страждання.