«Я визнаю, що сама винна у своєму нещасті, — тихо сказала вона, жалібно заплакавши, — але хіба я можу прийняти ваші настирливі домагання?..
ненароком додала вона, і Юґірі повторив її слова спочатку подумки, а потім пошепки вголос. «Ой, краще б я цього не казала!» — пошкодувала принцеса.
«Пробачте, якщо я чимось образив вас, — сказав Юґірі й, силувано посміхаючись, відповів:
Зважтеся нарешті!»
З цими словами Юґірі, усупереч обуренню принцеси, спробував заманити її на місце під місячним сяйвом. Незважаючи на опір жінки, він легко притягнув її до себе. «О, не відштовхуйте мене! Бо хіба ви не бачите, наскільки глибокі мої почуття до вас? Але проти вашої волі я ніколи не піду...» — просив він, поки тим часом ніч наблизилася до світанку.
На небі не було ані хмаринки, ані туману, тож чисте місячне світло проникало всередину. Вутле піддашшя не заважало місяцеві заглядати прямо у внутрішні покої. Хоча розгублена принцеса намагалася сховати обличчя від світла, її рухи здавалися невимовно звабливими. Юґірі заговорив про Касіваґі спокійно і неквапливо, але не забув і тепер дорікнути принцесі за те, що вона не приділяє йому стільки уваги, як колись приділяла покійному. А вона подумала: «На жаль, покійний не досяг високих чинів, але я зуміла змиритися зі своєю долею, коли наше одруження всі визнали. Та скільки ж розчарувань довелося мені зазнати! А до чого приведе цей таємний зв’язок з Удайсьо{6}, який до того ж мені не чужий{7}? Що подумає Великий міністр у відставці{8}?
О, я впевнена, що весь світ осудить мене. А що подумає про це Імператор-монах, мій батько?» Роздумуючи над тим, як сприйматимуть такий розвиток подій всі ті, хто був так чи інакше з нею пов’язаний, принцеса впала у відчай, розуміючи, що ніякий опір не допоможе їй уникнути поганого поголосу. А хіба не буде гріхом приховувати все від матері? Раніше чи пізніше вона дізнається про те, що трапилося, і дорікатиме, що не слід бути такою по-дитячому нерозсудливою.
«Ідіть, поки зовсім не розвидніло», — благала принцеса Юґірі, не знаючи іншого способу, як його позбутися.
«О, які ж ви бездушні! Навіть перед вранішньою росою мені буде соромно, якщо передчасно струшу її з трави по дорозі додому! Коли вже ви наполягаєте, то принаймні вислухайте мене. Якщо ви вважаєте, що спритно позбулися невдахи-залицяльника, то помиляєтеся, бо я, не в змозі далі вгамувати своєї пристрасті, буду готовий вдатися до негідного вчинку».
Він зволікав з гіркотою на серці, не бажаючи йти, але, недосвідчений у любовних справах, не наважувався дати волю рукам. Він жалів принцесу і боявся остаточно втратити її прихильність, а тому вирішив, що для них обох буде краще, якщо він піде непоміченим, поки туман не розвіється. Його душа була вкрай збентежена.
А ви сподіваєтеся, що таким чином зможете уникнути огуди? — спитав він. — Та ви ж самі винні, бо вигнали мене так безжально...»
«Так, справді поголос про цю зустріч невдовзі піде, — думала принцеса, сторонячись Юґірі. — Але ж якщо запитати про це в серця, то воно підтвердить, що я чиста».
О, такого я від вас не сподівалася...» — благородно дорікала вона.
Довгі роки, як ніхто інший, Юґірі дбайливо опікав принцесу, та коли раптом, ні сіло ні впало, скориставшись її довірою, повівся як звичайний гульвіса, то тепер, жаліючи її, відчував глибокий сором за свій вчинок, але водночас, дорогою додому, розумів, що може стати посміховиськом, якщо дослухатиметься до її вимог. Придорожні трави хилилися під вагою роси. Повертаючись з незвичної для нього нічної пригоди, Юґірі відчував солодке хвилювання, змішане зі страхом через те, що його мокре від роси вбрання могло викликати у дружини якусь підозру, а тому вирішив спочатку заїхати у східні покої будинку на Шостій лінії, де жила пані Ханацірусато. Ранковий туман тут ще не розвіявся. «А як там, у горах?.. Мабуть, ще менше...» — мимоволі подумав він.